Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Він пристав і тепло губ лягло мені на чоло. Вирівнявся на колінах і так добре знайомі, давно забуті руки притягнули до себе. 

-Я… не причиняю тобі болю? 

-Ні...  вони не болять. - мої пальці спустились між лопаток до поясу і він прогнувся в спині. 

Мимохідь контакт розірвався. Фізичний і душевний - то біль з різним терміном придатності. Продовжуючи обіймати, він завів ліву руку за спину і моя долоня всією площею зійшлась зі шкірою. Рубці на рубці. 

-Як давно? - не уявляю, що далі, що правильно, де межі. А…

А можна я сьогодні не буду мислити абстрактними концепціями? 

Риторичне питання до власної свідомості. Біль повинен знаходити точку виходу, інакше він засяде глибоко всередині й видобути його буде надто складно. Світ, дай мені ґрунту під ногами.  

Прірва? Між нами утворилась відстань. 

Він сів на каміння. Погляд у воду. 

Невже я зірвалась? 

-Історія насправді коротка. - тіло втратило рівновагу і я боляче, але без звуку, сіла на коліна, - Трохи більше як рік тому у мене виявили пухлини вздовж хребта. - рак, це пояснює шрами, - Спершу шок, тоді лікування, безрезультатність, операції, складна реабілітація, тоді знову операції. Цей круг замикався і повторювався знову. Одні пухлини зникали, інші виникали, їх вирізали. І кожного разу був ризик зачепити нервові закінчення і залишитись прикутим в кращому випадку до інвалідного візка. - сміх з болем, він пережив і залишив цю історію в минулому, чи вона досі переслідує його під променями сонця? 

Як би ти вчинила на моєму місці? Обійняти його, заплакати, усміхнутись? Здається моє обличчя зараз можна використовувати для гри в покер. Суміш почутого, намальованого свідомістю та вже побаченого перетворила мої думки в кашу. 

-Доля мала для мене цікавіший розвиток подій. То був кінець весни. Вранці прийшов Ярій з текою документів. Він тоді сказав: 

“Вони хотіли провести тобі лекцію, з якої ти й половини не зрозумієш, але кожен боявся сказати просто і зрозуміло, тому сюди прийшов я. Традиційна медицина зробила для тебе свій максимум. Ще одного оперативного втручання ти не переживеш. Тому збирай свої речі й забирайся. Наша родина прийде тебе відвідати через 2 години й твого духу вже не повинно тут бути, інакше вибір робитимуть за тебе. 

Він замовчав, поклав теку на стіл і вже готовий був йти, але зупинився і подивився мені в очі. 

Або твоє бажання жити переможе, або життя переможе тебе. У будь-якому випадку ти не помреш під крапельницею в оточені 4-х білих стін.”  

Зараз згадуючи цю ситуацію, я б сказав, що у нормальної людини мав би бути шок, можливо ненависть, відторгнення… насправді ж він привніс в мою голову спокій і ясність. Я відчував, що лікарня, жалість та хімія добивають мене більше ніж рак, проте боявся це визнати й діяти у відповідності.

Шум листя під бризки гірської води. Розслабився. Здається, він повернувся у свій спокійний стан. Але не я. Мені й далі страшно порушити тишу. Навіть вдихати фізично складно. 

-Я таки пішов, як недавно з’ясувалось, дуже безвідповідально та егоїстично. Я не сказав ні слова людям, які за мене переживали, й відправився в дорогу… Спершу було складно. Ослаблений організм не міг як раніше ні пересуватись, ні навіть мислити. Бувало я зупинявся в мотелях і цілий день спав… Його слова змушували йти далі. Я ненавидів Ярія за правду і був вдячний, що її мені сказали. Тепер то зрозуміло, він взяв на себе тягар, про який ніхто навіть попросити б не наважився.

-Твоя родина знала? - питання за питанням виникають в моїй голові.

-Ми не домовлялись, що далі. Точніше він просто вийшов і це був крайній раз коли я його бачив… до нашого недавнього візиту в клініку. Мені здавалось, що Ярій їм все пояснить. Проте я не впевнений, чи хоч комусь відомо, що це він прийшов до мене в той ранок. 

-Куди світ тебе повів? - продовжувати питати. Прошу говори, розповідай будь-що, тільки не найважливіше, я не готова. Відчуваю себе дитиною, якій страшно дізнатись закінчення книги.

-Як результат до тебе, - він усміхнувся, - тоді я побачив тебе ще в арці, за пів години до виставки. Спершу мимохідь, але врешті ти знову з’явилась у вікні залу, де я розставляв родинні експонати. Така недоречна в цілковито білому, але така необхідна в тій реальності, де я перебував. - він розвернувся до мене обличчям. - Я не втримався, щоб не спуститись вниз. Мене тягнуло, хоча я тоді не знав чому. - у нього справді різного кольору очі, яка не на часі думка вилізла в моїй голові. Невже це все страх дійти до головного?

Безконтрольно моє тіло втілило внутрішній діалог в дію і до мене менш як за мить до дотику дійшло, що зараз моя рука опиниться у нього на обличчі. Зупиняться пізно, бо рух майже завершено. Долоня накрила скроню і він закрив очі. Так можна і залишитись. Так я відчуваю себе в безпеці. І звісно, що так довго не могло тривати, бо я буду не я, якщо не влізу зі своїми думками вголос.