Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

-Якого кольору твої очі? Я про.. - простір натягнувся і його широко розкриті очі дивляться чітко в мої. Сірі, сьогодні вони у нього точно сірі, а ліве наче на тон чи два світліше. Він не дихає, не кліпає. Що я цього разу зробила не так? - Августе, будь ласка, не переставай так різко дихати, бо мене в тремтіння кидає. - рука спустилась по шиї на грудну клітку. Нуль реакції. Ще мить і я закричу від переляку. - Август! - на очі навернулись сльози. Серце б’ється, та легені без руху. 

Зірвалась. 

Рука зіслизнула і я припала чолом на його коліно. 

Сховатись. 

Стиснутись в клубочок. 

Бігти й не обертатись. 

-Як легко тобі вдається знаходити мої рани. - під впливом зовнішньої сили тіло змінило розташування і я опинилась в обіймах на голому торсі. 

Груди плавно підіймаються вверх і опускаються вниз. 

-Давай цю історію залишимо на потім, боюсь я вже занадто багато розказав. Глянь тільки, до чого довів тебе. - локони волосся, що спадали на обличчя, зникли й світло пробилось до заплющених очей. 

Все ще ховатись. Від страху дізнатись розв’язку моїм єдиним порятунком видається втеча. А наче ж прожила вже понад чверть століття. - Віта, що я точно встиг про тебе зрозуміти за наші зустрічі, ти не людина, яка втікає. Що тебе так лякає? 

-Якщо я запитаю, а ти даси відповідь, є ризик, що я відмовлюсь повертатись. - його губи лягли на мою потилицю. 

-Дякую … 

-Я просто … не розумію .. - і не можу сказати вголос про свої почуття, мати невизначеність одна справа, говорити про неї - зовсім інша.  

-Зупинімося наразі на тому, що я живий і ще дуже навіть в силах за потреби нести тебе бруківкою після падіння зі сходів. - від цього складно не усміхнутись, - Ось, так вже значно краще. Повертайся, будь ласка. Мені шкода, що я необачно забув про все на світі, що ти побачила, що довелось пояснити. 

-Ні! - від безглуздості сказаного мене аж хвилею підкинуло вверх. Довелось розвернутись, щоб подивитись йому в очі. - Мені ні за що не шкода,... хіба за мою слабодухість. - він зібрався апелювати, - сиди, слухай і не заперечуй, я знаю про що говорю, - лівий кутик губ поліз вгору, - я хочу знати, доки ти хочеш ділитись. І байдуже... - як складно це буде для мене, колись навіть це, - я обіцяю, я навчусь реагувати спокійніше, я обіцяю забрати стільки… - твого болю, - скільки ти зможеш віддати, - і одного разу я все зможу сказати вголос, - не ховаючи в думках важливе. Лише дай мені трішки часу і ще одну нагоду стати твоїм ґрунтом. 

-Мені говорили, а я не вірив. - він усміхнувся, але мене така реакція швидше бентежить. - Першим з місць, куди мене завів світ в пошуках життя, був Тибет, як би банально то не звучало. Тоді ще зневірений, виснажений фізично і кволий духовно скитальник, я притягнув свої кості до маленького монастиря. Мене зустрів монах, якому, надалі, я завдячую своїм відродженням. То ціла окрема історія. Обіцяю, колись я розкажу її тобі. Наразі важливо інше: одного вечора він сказав: “Шляхи бувають тонкі та довгі, або короткі й дуже просторі. Не важливо який обереш ти, твій спокій чекає на тебе попереду, головне бути достатньо пильним, щоб її не пропустити”. Я думав, він допустив помилку при перекладі, а виявилось, йому було відомо більше ніж я міг очікувати. - без коментарів, все на що я спроможна з подивом дивитись в його очі й дозволяти історіям оживати картинами в моїй свідомості. - Виходить я на правильному шляху. Віта, - він зробив серйозний вираз обличчя.

-Що? 

-Якщо ми з тобою не повернемось незабаром, Миро точно вигадає історію про те, як я тебе … гмм.. не важливо що, але історія буде точно сороміцька. Ще звісно не вечір, але нам час.. - з неохотою довелось підвестись. Сидіти на нагрітому сонцем камінні виявилось дуже приємно. Гаразд, зловила, мені з ним добре, і те, що він без сорочки, лише додає пікантності. 

-Гаразд, .. бррр.. оу.., - з дорогою та екскурсіями мені вилетіло з голови, що нормально поснідати не вдалось. 

-Оо, так ти ще й голодна. Ну звісно, який же я ідіот, - він підняв голову до неба, - то вже близько 17, а ти ж не обідала. - от і добре, нехай думає, що я ще не обідала. - Чи .. - невже він знову заліз в мою голову і почув, про що я думала. Так, спокійно, не думаю, що він настільки екстрасенс. За що б це вчепитись? Як змінити тему? Ооо!

-Твоя сорочка, - безглуздо, очевидно і дуже поверхнево, - вона цілком висохла на сонці! - я підняла наші речі, - Моя кофта також суха. Звісно штанам би ще підсохнути, але й не дивно, ми ж на камінні сиділи, - я простягнула йому сорочку. 

-Дякую! О, вона справді цілком висохла. - спрацювало, фантастика, - Тепер мені не доведеться слухати насмішки. - чому так приємно спостерігати за тим, як чоловік защіпає сорочку? - Ти готова? Твоєму шлунку чекати ще не довго, екскурсія була кругова. 

-І круг завершується на цвинтарі, де ти закопуватимеш моє тіло? - я вже встигла перейти в рух, як до мене дійшло, що він досі стоїть. Вже в розвороті я відчувала, що щось не так. - Август? - моя натягнута усмішка мала б чітко сигналізувати, що то був жарт, до речі в підтримку його. 

-Давай цього разу без цвинтаря, бо ще вмреш дорогою від голоду, а труп нести значно важче. 

-Ахаха, - слава Богу, а то я вже перелякалась, - домовились, на сьогодні цвинтар упустимо. Нам тою ж дорогою повертатись?