Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

— Ніку, цього Адмін, як на мене, точно вбʼє, — каже Даня, показуючи мені чергову петицію. — Пишуть, що у нього підпільні борделі. І він шантажує своїх працівниць, тож вони працюють на нього стільки, скільки він скаже. І роблять такі речі… Кажуть, в тих борделях деякі дівчата і вмирають. А деякі самі вкорочують собі віку, щоб звільнитися. 

— Так, це підходящий кандидат для Адма, — погоджуюсь я. 

Я вже знаю всі його звички. Знаю, кого він найчастіше обирає черговою жертвою. Це має бути людина, яка принижує інших, загрожує їхній свободі чи безпеці. І особливо, якщо жертви слабкі. 

— Тут до необхідних двадцяти тисяч залишилось менше пʼятиста людей. У нас може бути мало часу, — він зітхає.

 — Треба прямо сьогодні поговорити з ним, — кажу я. — Якщо погодиться, то одразу логпнізувати охорону. 

— Зараз зʼясую, де він живе, — Даня швидко щось набирає в своєму компі. — О, це навіть не прихована інформація. Пощастило. У нього будинок на окружній. Є адреса в його декларації. І навіть фотки додані.

 — Поїдемо зараз? Можна налякати його, розповісти історію про Султана?

— Так, давай так і зробимо, — киває він. — Ну, перемовини як завжди з тебе, я в цьому не такий профі…

***

Коли ми приходимо за вказаною адресою, вже доволі пізно і нас не одразу впускають. Охорона не хоче навіть дзвонити "шефу", бо ми не призначили час. Але коли ми кажемо, що його "шефа" можуть скоро вбити, він все ж дзвонить йому.

— Здайте свою табельну зброю і я обшукаю вас, — каже він. — А потім зможете поговорити з Андрієм Валерійовичем. У вас буде пʼять хвилин. 

Ми робимо все, що каже охоронець. І скоро нас проводять в будинок, до кабінету "шефа".

Коли ми заходимо, чоловік дивиться на нас незадоволено, але каже пройти і сісти навпроти. Охоронець залишається за дверима.

— Що вам треба? У мене дуже мало часу, — питає він заклопотано. 

— Ви бачили це? — я показую йому на телефоні текст петиції і кількість підписів під ним.  — Це, можна сказати, ваш смертний вирок.

— Хіба це не просто гра якихось ідіотів, яким немає чого робити? — хмикає він. 

— Багато хто так думає, але потім  це для них закінчується трагічно, — я простягаю йому список загиблих, який уже перевалив за десяток людей. — І це ще не всі, до того, як ми дізналися про ці петиції, було ще чимало вбитих…

— І все ж, я не вірю, — він хитає головою.  — Ви просто хочете розвести мене на гроші…

Раптом я помічаю на ньому маленьку червону цятку. Таку, як буває на мішені, в яку ціляться з лазерного прицілу.

Я дію раніше, ніж встигаю подумати. Просто кидаюсь на "ціль" прямо через стіл. І в цю ж мить відчуваю різкий біль в плечі. 

— Ніку! — вигукує Даня. 

Але він не кидається до нас. Натомість швидко опиняється біля фіранок і закриває їх і тільки потім опиняється біля мене.

— Ти як? — стурбовано дивиться на мою руку.

Я торкаюся пораненого місця, де вже простяпає кров:

— Нічого страшного, це всього лиш подряпина, прийдемо у відділок. продезинфікую та й усе.  — а потім обертаюся до власника кабінету. — Тепер мені вдалося вас переконати?

— Що в біса це було? — перелякано питає той, дивлячись на мене.

 — Схоже, ціллю кілера були саме ви, — усміхаюся я, хоча всередині все холоне. Я міг загинути через цього придурка, це була б реально безглузда смерть. 

— Не можу повірити… Цього не може бути… — бурмоче він. — Що мені робити?

— Давайте ми посадимо вас у тюрму, — пропоную я…