Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

Власник борделів витріщається на мене, так немов я запропонував йому щось непристойне.

— Ви мене в чомусь звинувачуєте? Хочете посадити?!

— Це буде несправжнє ув’язнення, — я не втримуюсь і додаю. — Поки що несправжнє. Організуємо розслідування, щось із фінансами чи документами, що дозволить на кілька днів утримувати вас у слідчому ізоляторі.  

— Але що як якісь злочинці захочуть мене вбити? — запитує він. — Тюрма — страшне місце. Я дивився всі ці хроніки… Жах! Як ви гарантуватимете мою безпеку? 

— Коли ви залишитесь на свободі, вам точно ніхто не гарантуватиме бзпеку. А у в’язниці ви будете в окремій камері, з іншими ув'язненими не контактуватимете. Вважайте, це буде як відпочинок у готелі. Ну, може годуватимуть не так, як ви звикли, але це можна виправити… Хай рідні передачі носять. А ми тим часом спробуємо вияснити, хто саме на вас полює…

***

— Я здивований, що він погодився, — каже Даня, коли ми вже відвозимо Андрія до СІЗО. Почали з СІЗО, бо треба підготувати справу. — А ще більше здивувався, коли твій шеф не бурчав, а навпаки сказав, що до завтра зробить всі документи.

 — Для шефа це вже справа принципу — вичислити того Бога, — я не приховую задоволення. — Здається, цього разу він спіймає облизня. До в’язниці його кілери точно не проберуться!

— Так, — Даня киває. — Я теж так думаю. Богу не дістатись в тюрму. Там все записується і ніхто сторонній так просто не дістанеться до увʼязненого. Тим паче, в окремій камері. 

Тут я дивлюся на годинник і згадую, що за півгодини маю бути в ресторані, куди запросив на побачення Віту. Через цього “підопічного” забув про таку важливу річ! Щоб не запізнитися, маю виїхати прямо зараз, не буде часу навіть щоб заїхати додому і перевдягнутися. Ну, Віта не якась фіфа. думаю, вона не буде копилити губи. Скаже: “Головне. що сам приїхав!”

— Вибач, маю бігти, у мене тут побачення, — кажу я Дані трохи винувато. 

— Все нормально, — він усміхається. — Передавай Віті привіт. Ну, ми сховали мішень Адма, тож можна і відпочити.

***

До ресторану я прибуваю якраз вчасно. Віта затримується на п’ять хвилин, тож коли вона заходить, я вже на місці, і дуже радий цьому. 

— Привіт, — відсуваю для неї стілець і цілую в щічку. — Я дуже радий тебе бачити. Ти така гарна сьогодні!

— Привіт, дякую, — усміхнулась вона. — Я теж рада тебе бачити. Ми останнім часом знову стали менше часу проводити разом… Я б хотіла це виправити.

— Я теж дуже хочу, щоб ми частіш кудись вибиралися, — кажу, торкаючись її руки. 

Приходить офіціант і приймає наше замовлення. А коли він іде,  я продовжую:

 — Ти дуже важлива для мене. 

— Ти теж важливий для мене, — відповідає вона тихо, переплітаючи наші пальці, а потім тихо питає: — Сьогодні після ресторану, може, заїдеш до мене? 

 — З задоволенням, — відповідаю я.

Бачу, що вона трохи знічено усміхається, її настрій одразу покращується. Але коли ми вже майже підʼїжджаємо до її будинку, мій телефон дзвонить. 

Я дістаю його і бачу на екрані номер Анни-Марії. Відчуваю щось незвичне, немов мене застукали на чомусь нехорошому. Зупиняюся під під’їздом і кажу:

 — Це Даня, я думаю, він не займе багато часу. Ти не проти? — сам не знаю, чому я ляпнув про Даню. певно. тому, що не хотів засмучувати Віту.  

— Авжеж, відповідай, — вона якось дивно дивиться на мене, але тільки мить, а потім киває і йде до підʼїзду. — Я буду в квартирі. 

Тим часом мій телефон уже перестав дзвонити, але я сам натискаю на виклик, і одразу чую голос Анни-Марії.  

— Ніку, нарешті передзвонив. Я маю до тебе питання!

— Вибач, я був за кермом, — кажу я. — В чому полягає твоє питання?

— Це не телефонна розмова. Давай зустрінемось, я зараз скину адресу…