Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

— Ти надто сильно ризикуєш, — я притискаю її до стінки. 

Дивлюсь їй в очі і не можу зрозуміти, чому останнім часом весь час думаю про неї і Ніка. А вона… Ще й приводи дає. 

 — Ну, я хочу допомагати тобі, — шепоче вона. — Я знаю, що ти вважаєш Ніка своїм другом. Але насправді він — ворог…

— Але та кафешка… Мені все це не подобається, — кажу неголосно. Здається, ці двоє дійсно стали моїми слабкими місцями. І Енн, і Нік, кожен по-своєму. 

— Ти просто ревнуєш! — сміється вона і цілує мене. 

— Так, я ревную, — я зазираю їй в очі і торкаюсь долонею її щоки.  

— Мені потрібен тільки ти, — вона раптом стає серйозною. — Можна тебе про щось запитати?

— Можна, — я киваю. Сам не знаю, чому погоджуюсь, зазвичай я максимально дистанціююсь від неї, але не зараз. Не знаю, чому мені важливо це саме в цю мить.

— Ти ж колись відійдеш від цих справ Бога? Це не триватиме вічно?

— Хіба ти не на нашому боці? — я все ще дивлюсь їй в очі. — Якщо тебе це втомило… Ти завжди можеш піти. З тобою нічого не станеться, я обіцяю.

— Я думала, що ми колись підемо разом, — каже вона. — Купимо будинок десь на островах, подалі звідси… Будемо жити іншим життям. Не таким… небезпечним…

— Я колись просив тебе не закохуватись, Енн, — я прибираю прядку з її обличчя. 

— Я закохалася одразу. як тільки тебе побачила… Тоді, коли ти це казав, було уже пізно…

— Якщо зі мною щось трапиться, ти будеш вільна. Якщо Нік мене спіймає, або… — я не договорюю фразу. Хоча, сподіваюсь, що Нік мен все ж не вбʼє. Не хотілось би щоб це був він. 

— Може, його треба вбити? — вона дивиться на мене з якоюсь надією в очах. — Я можу це зробити, як тоді…

— Ні, не смій, — я торкаюсь губами її шиї. — Обіцяй мені, що нізащо не нашкодиш невинній людині. 

— Але він загрожує тобі! — впирається Енн. 

— Обіцяй, — шепочу на вухо. — Більше я нічого в тебе не попрошу. Ти маєш залишитись такою, як ти є. Вбивство невинного змінить тебе.

Це одна з причин. Але не головна. Я не хочу, щоб Ніка вбивали в першу чергу тому, що він — мій друг. 

— Немає невинних людей, — говорить Енн. — Ну, хіба маленькі діти… А у всіх дорослих є чимало гріхів. І твій Нік не виняток! Він побоявся врятувати ту дівчину, тож і сам став винним у її смерті!

— Пообіцяй, прошу, — торкаюсь губами її щоки і зазираю в очі. 

— Обіцяю, — невдоволено говорить вона. 

— Інколи мені здається, що я кохаю тебе, — я усміхаюсь і чмокаю її в губи. — Певно, якби вмів кохати, то так би і було. 

— Ти просто боїшся сам собі зізнатися. що вмієш, — вона куйовдить моє волосся.  — Я дуже кохаю тебе. Ти неймовірний! Робиш таку велику справу і при цьому залишаєшся непомітним. Мабуть, на світі дуже мало людей, здатних на таке… І через це я кохаю тебе ще більше…

***

"Я більше не можу працювати на тебе, вибач", — приходить повідомлення від однієї з моїх вершників, Чуми. 

І вона каже це за два дні від спланованої операції. Час спливає. Бог має виконати вирок через мої руки. Люди цього очікують і якщо ми їх підведемо, то вони перестануть нам довіряти. 

Енн зазирає через моє плече і читає повідомлення.

 — Схоже, вони всі — як пацюки. що втікають з корабля, — каже невдоволено. 

— Значить, корабель скоро потоне? — я повертаю голову і зазираю їй в очі. — Може, тобі теж варто піти? Якщо підеш зараз, будеш в безпеці. Ніхто тебе не запідозрить.

 — Нікуди я не піду, — відповідає вона. — І корабель не потоне! Знайдемо інших виконавців, хіба це велика проблема?

— Якщо той "сутенер", через якого дівчата зникають, не помре, люди перестануть вірити в бога. Але нікому, окрім "Чуми", не дістатись в тюрму. Вона — жінка, це можна було провернути, якби вона прикинулась лікаркою. Ми часто так працювали. Я підробляв документи і все йшло як по маслу.

— Я можу зіграти цю роль замість неї, — каже вона, не вагаючись. 

— Не вийде. Ти — журналістка, тебе всі знають… — я зітхаю. 

— Тоді піду туди, як журналістка, скажу, що пишу статтю про в’язницю, — вона знизує плечима. 

— Там будуть камери. Тобі доведеться зробити це непомітно для камер… Це буде зовсім не так, як минулого разу, — я стискаю її долоню. — Набагато складніше.

— Я спробую… Треба лише обміркувати все і скласти план дій, — каже вона і усміхається. — У нас все вийде, я не сумніваюся в цьому!

— Я не залишу тебе, навіть якщо ти не підеш, — я зазираю їй в очі. — Не йди. Я придумаю щось інше. 

 — Не бійся, я все зроблю, — каже Енн. — Ти ж знаєш, я настільки шалена, що у мене вийе те, що іншим буде не під силу…