Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

Батьки Віти і її донька поїхали в село, і я прийшов до неї в гості. Насолоджуюся передчуттям чудового вечора, поки вона накриває на стіл. Але раптом дзвонить телефон. У мене одразу з’являється недобре передчуття. І справді — на екрані висвітлюється ім’я Дена. Зараз скаже, що мене терміново викликають на роботу — думаю я. Може, не відповідати, сказати, що забув телефон удома? Але розумію, що трапилося щось важливе, і ховатися від дзвінка начальства — це по-дитячому…

— Алло, слухаю, — кажу з легким зітханням. 

— Ніку, привіт. Погані новини. Андрій, якого ми посадили в камеру для захисту, помер… Серцевий напад. 

Я настільки вражений, що якусь мить мовчу, обдумуючи отриману інформацію. 

— Це точно природня смерть?  — запитую. — Він справді був сам? 

— Так, він був сам, в камері не було нікого. Він їв окремо, з ним поводились, як з гостем, а не зі злочинцем. Певно, перехвилювався від всього, що трапилось. Інакше незрозуміло, як це пояснити.

— Я поїду туди, порозпитую персонал, — кажу я. Все ж не можу позбутися думки, що це зробив Адм. Якщо він тоді міг напустити газу в будинок Султана. котрий ретельно охороняли, то раптом зміг якось і у в’язницю пробратися?

— Добре, якщо так хочеш, можеш поїхати. Але весь той день він був у камері і не виходив, — зітхнув Ден. 

 — Так. я виїжджаю…

Відбиваю виклик і зустрічаюся поглядом з Вітою, яка стоїть з пляшкою вина в руках. 

— Щось сталося? — питає вона крижаним тоном. 

— Помер той мужик, якого ми зачинили у в’язниці, щоб до нього не дісталися вбивці Бога, — пояснюю я. — потрібно терміново допитати всіх, хто там був при цьому. Раптом це вбивство? 

— Ти поїдеш зараз? — вона зітхає. — Вже пізно… 

— Може, я потім повернуся сюди, — кажу не дуже впевнено.   — Постараюся довго не затримуватись. 

— Можеш і пізно, — вона раптом обіймає мене. — Тільки приїдь до мене. 

— Вибач мені, — я цілую її. — Дуже швидко приїду! Обіцяю!

***

— Померлий був один у камері, з ним ніхто не контактував? — допитуюся я в начальника зміни. 

— Ні, два дні до смерті він був один, — каже той. — Йому давали їжу наші співробітники. Але це перевірені люди. 

— І ніхто не приходив до нього? Лікар або ще хтось?

— За три дні… За три дні до смерті його навідували. Здається, це була жінка, журналістка, — пригадує поліцейський. 

— Журналістка? — в мене крутиться щось у голові. але я ніяк не можу зрозуміти, що це. — Навіщо ви пустили до нього журналістку? Був же наказ обмежити спілкування…

— Але вона, схоже, виявилась його знайомою… Коли ми назвали її імʼя і показали посвідчення з фото, він сказав, що хоче з нею зустрітись! — заперечує начальник зміни. — Ми ж ставились до нього не як до вʼязня, а як до людини, яку охороняємо. Хіба не в цьому була його мета перебування тут? 

— У вас є її ім’я? — запитую я.  — Як вона відрекомендувалась?

— Здається, Анна-Марія, я запамʼятав імʼя, бо воно подвійне! — відповів той. — Прізвище можна поглянути в журналі відвідувань.

Я беру журнал відвідувань, але вже не сумніваюсь, хто ця дівчина. Не може бути таких збігів — рідкісне ім’я плюс зацікавленість справами Бога і підтримка їх плюс професія…

Коли виходжу із в’язниці, беру телефон і одразу набираю номер Анни-Марії.  Коли вона відповідає, кажу:

— Машо, нам треба поговорити. Давай завтра десь пересічемось…