Читати книгу - "Академія трьох стихій , Ольга Іваненко"

Здавалося, ми були єдиними людьми.

За однією з дверей, крім приладів, був холодильник зі скляними дверцятами. За ними були різноманітні смаколики.

- Здається, я дуже хочу їсти, - сказав Райан, заглянувши туди. - Може, перекусимо?

- Згодна на всі сто! - закивала я й покотила коляску до холодильника.

- Ну, я б теж не відмовилася від невеликої порції йогурту, - погодилася Тіффані та пішла за нами.

- Все виглядає таким апетитним, - я відкрила холодильник й почала вивчати його вміст. - Трикутник, будеш чіпси?

- Із задоволенням, - посміхнувся хлопець та взяв у мене упаковку.

Ми з'їли тут багато. Дуже багато. Ми відчували смак, але наїстися не могли.

- Уже третя упаковка, а я все так само голодний, - поскаржився Райан.

- Я теж, - закивала я, й відклала в сторону баночку з консервами.

- Після їжі треба відчувати легкий голод, - зі знанням справи повідомила Тіффані. - Інакше потім буде боліти живіт. А з часом і совість, коли улюблені джинси виявляться за малі.

- Але, в мене він зовсім не легкий, - поскаржився Райан. - Я б зараз весь цей холодильник проковтнув. Навіть поличками б не погребував.

- Ну, нам же ніхто не заважає їсти, - відклала я підозрілу їжу. - Розвідаємо тут все. Прийдемо знову їсти. Не турбуйся.

Тіффані не подобалася наша розмова, але вона знехотя кивнула.

Потім вся наша скромна компанія вийшла й пішла далі вперед.

Ми шукали вихід. Сподіваючись знайти, хоч, когось. Але тут так само було порожньо.

- Здається, попереду ліфт! - Райан кивнув вліво. - Як думаєте, робочий?

- Треба не думати, а перевіряти, - Тіффані швидким кроком підійшла до металевих дверей й натиснула кнопку ліфта. Двері швидко відкрилися. - Він, здається, чекав нас.

Дівчина акуратно заглянула всередину й постукала каблуком по дну. Потім увійшла й обернулася до нас, підганяючи жестами.

Я кивнула, й незабаром ми спускалися на перший поверх. Вірніше, ми сподівалися, що це буде перший. Занадто важко було визначитися серед купи кнопок на панелі.

Ліфт приїхав, й ми обережно визирнули з Тіффані. Як і раніше, людей видно не було. І ми без вагань вивезли Райана, у якого крім блідості лиця додалися синці під очима. Він сидів й байдуже дивився в одну точку.

- Ох, Трикутник, ти мені не подобаєшся, - клацнула я невдоволено язиком. - Тобі ще гірше?

- Не важливо, - здавлено відповів він й знову завмер.

- Нам терміново потрібен лікар! - занервувала Тіффані. - Цей так довго не протягне.

- Я не «цей», я Трикутник. І так, замість імені, кличка. Так, тепер і її проігнорували.

Тіффані лише головою похитала й продовжила вивчати приміщення за дверима. Вона акуратно заглядала до кожних дверей, а потім заходила повністю. Після чого виходила й хитала головою, даючи зрозуміти, що там теж нічого немає.

Я так звикла до цих постійним її дій, що не відразу зреагувала на її крик. Це сталося за дверима біля повороту коридору.

- Райан, сиди тут! - випалила я й побігла на крик.

- Як ти мене назвала? - сторопів від несподіванки хлопець.

А я й не зрозуміла, чому саме так звернулася до нього. Але зараз мене більше хвилювала Тіффані.

Увірвавшись в кімнату, я побачила насторожену блондинку, що стояла посеред кімнати до мене спиною.

Я озирнулася на всі боки. Під стінами стояли ті ж самі невідомі прилади. Пара столів, стільців та кілька ламп. Здавалося, тут нічого немає для паніки.

- Ти чого кричиш? - звернулася я до неї. - Все ж гаразд.

- Мовчи й не рухайся, - тихо сказала вона, не обертаючись.

- Що за галас ти тут влаштувала? - я розлютилася й підійшла до неї.

Не встигла я дотягнутися до русалки рукою, як щось схопило мене за ногу.

Я скрикнула й озирнулася. В кімнаті було все так само спокійно. Але, що тоді мене тримало? Опустивши очі вниз, все стало ясно, але від цього легше не ставало.

Мої ноги були занурені в підлогу, як в сирий цемент, який швидко застиг.

Тепер я розглянула ноги Тіффані. Вони теж були занурені в підлогу. Саме тому вона не могла до мене обернутися.

- Може, треба було мене послухати? - невдоволено пробурчав вона.

- А, може, треба було відразу закричати, що підлога тут стрьомна? - фиркнула я. - Що тепер робити? Як, взагалі, підлога може всмоктувати людей?

- Ну, значить, може якось, - фиркнула Тіффані. - Що тепер робити будемо?

- Треба спробувати до чогось дотягнутися, - задумалася я. - Хоча, небезпечно. Раптом до підлоги торкнемося руками, і в самій невдалої позі застигнемо. Хіба мало, скільки потім так мучитися.

Ми стояли й мовчки розглядали приміщення. У тиші ми з легкістю почули скрип коліс та дружно закричали: «Зупинись!».

- Чого галасуєте? - почувся голос Райана. - У вас щось сталося?

- Трикутник, нас трохи підлога їсти зібралася, - повідомила друга. - Можеш щось придумати, щоб він подавився та виплюнув нас?

- Дурнішого опису не могла придумати? - фиркнула Тіффані.

- Принаймні, спробувала пояснити, на відміну від деяких, - пробурчала я у відповідь.

- Ви можете сказати, що мені робити? - запитав хлопець.

Райану говорити було важко. Не те, що рятувати дівчат. Але він був єдиним, кого не приклеїла до себе підлога. І чекати допомоги було ні від кого.

- Спробуй відшукати, може, якусь кнопку, або щось схоже, щоб нас звільнили, - сказала я. - На жаль, більше нікому.

- Розумію, - коротко відповів Райан, та скрип коляски сповістив про те, що хлопець відправився на пошуки.

Залишилися з Тіффані ми удвох, не в силах поворушити ногами.

Час минав, а хлопець не повертався.

- У мене затекли ноги, - поскаржилася Тіффані.

- А в мене п'ятка свербить, - відповіла їй.

- Як думаєш, Трикутник довго буде шукати спосіб порятунку?

- Головне, щоб він, в принципі, врятував нас. Думаю, ми, вже, якось дочекаємося.