Читати книгу - "Академія трьох стихій , Ольга Іваненко"

- Есмі, а ти, хоч, що-небудь пам'ятаєш до того моменту, як ми тут з'явилися?

- Повна порожнеча, навіть, не впевнена, що це моє ім'я.

- Я нічого не можу згадати та зрозуміти. Як можливо, щоб люди взагалі нічого дружно не пригадували? Може, ми щойно народилися?

- Не знаю. Я випадково Трикутника Райаном назвала. І таке відчуття, що це його ім'я.

- Дивно, що з усіх, ти згадала його. Може, ви пара?

- Ну, не знаю, він симпатичний та цікавий. Але якось, до нього не тягне. Ну, ти розумієш, що я маю на увазі.

- Не завмираєш при його погляді та не відчуваєш метеликів в животі, коли він поруч?

- Ну ти й описала. Втім, так, щось таке. Може, він мій брат?

- Зведений, хіба що. Ви взагалі не схожі. Хоча, в характерах є щось спільне.

Почувся знайомий скрип коліс. Але ніхто до нас не звернувся.

Щось в цій тривалій тиші лякало мене. Райан не мав звички мовчати. Цей Трикутник, якого я знала всього пару годин, був надмірно балакучим, як для хлопця.

Я хотіла спробувати обернутися до нього. Але занадто незручно були приклеєні мої ноги. Боячись впасти, я продовжувала стояти спиною до входу й чекати.

Тіффані теж помітно напружилася в очікуванні.

- Ну, ви й наламали дров! - пролунав дзвінкий голосок. - Готуйте свої потилиці.

- Ти хто? - від напруги Тіффані присіла.

- Ти не Трикутник! - я спробувала обернутися, але побачила лише край колеса коляски.

- Хто? Вам зовсім мозок та штука промила? - обурився той саме голосок. - Його звати Райан. І він в жахливому стані, тому що йому не можна було залишати свою зону.

- Яку зону? - здивувалася Тіффані.

- Ту саму, яка вам мозок промила, - пирхнув голос. - Потім розповім. Зараз треба вам пам'ять повернути. Бо негарно буде, якщо вам влетить, а ви і знати не будете, за що вам прочухана дадуть.

- Ти почекай загрози розсипати, - фиркнула я. - Ми трохи зайняті. Прилипли. І дуже хочемо дізнатися, де наш товариш.

- Так, тут він, - щось клацнуло, після цього тяжкість в ногах пішла, й підлога вже не стримувала нас. - Я привіз його з ліфту. Там він заснув. До речі, я Джейкоб.

Здавалося, я це ім'я вже чула.

Обернувшись, я побачила хлопця, років шести. Той дивився на мене недитячим поглядом й невдоволено хитав головою.

- Головне, самому під гарячу руку не потрапити, - пробурмотів він. - Що ж, пішли, мандрівники-аматори. Будемо мізки вам лікувати.