Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

Ян повернувся з Харкова навіть раніше, ніж я сподівалася. Я саме допивала чай на веранді з нашим дільничним, коли ворота різко відчинилися й у двір в'їхав Ян. Моє серце миттєво зірвалося на галоп.

  Сонька зосереджено складала свій конструктор, собаки ховалися під столом, а кіт розлігся в кріслі, демонструючи повне небажання ворушитися у цю спеку. Лише Рекс, як ошпарений, кинувся до Яна, весело намотуючи кола довкола нього. Марсік же обмежився легким помахом хвоста, висловлюючи стриману радість. Ян мусив зупинитися й віддати данину уваги псові, хоч його погляд безперервно ковзав у мій бік.

  Артем оглянувся, нудьгуючи, й, витягнувши телефон, коротко буркнув, що вже час їхати. Я лише ледь помітно кивнула у відповідь, не зводячи очей з Яна. А він… О, він був не просто незадоволений. Його погляд, спрямований на Артема, пронизував холодом, наче арктичний вітер. Губи стиснуті в тонку лінію, щелепи зціплені.

— Привіт! – відкараскався він від пса й ступив на терасу.

А я скучила. От просто дико скучила. Він тільки на кілька днів поїхав у свій Харків й ці кілька днів були такі дурні, що далі нікуди. Хоча ми щодня спілкувалися по відеозв'язку, але я все одно відчувала емоційну віддаленість. Мені не вистачало його підтримки та допомоги. Мені бракувало фізичної близькості: обіймів, поцілунків й спільно проведеного часу. Бракувало його тепла, його запаху, його голосу поруч, а не з екрана. Бракувало його дотиків, таких звичних і таких необхідних, як повітря. Бракувало його присутності, його погляду, його усмішки, його жартів, його звички непомітно поправляти моє волосся. Бракувало його сили, його впевненості. Бракувало його, просто його, у кожній дрібниці, у кожному моменті. Без нього світ здавався тьмяним і порожнім, наче з нього вийняли найважливішу деталь.

Ян підхопив Соньку на руки й підкрався до мене.

— Щось сталося? – завмер він на місці, зустрівшись зі мною поглядом.

— Усі живі, — буркнула я. – І місцями навіть здорові.

— Що він тут робив? — запитав Ян, відриваючи погляд від хвіртки, за якою вже зник Артем.

— Заїхав по роботі. Артем наш дільничий.

— І що хотів цей дільничий? – стиснув він губи.

— Роботу свою виконував…

— Й часто він сюди заїжджає? — його голос був низьким, майже муркотливим, але в цьому муркотінні ховалася буря.

— Та, як викликають, то так і їде.

— Не зрозумів? – примружив він око.

— Та я теж, — зітхнула я. — Я відкрила нові грані можливостей собак, а конкретно Рекса.

— І що він зробив? – сів на диван Ян.

— Іноді, думаю, що легше перерахувати, що він не зробив. Отже, Рекс  переліз через паркан…

І Ян оторопіло кліпнув і озирнувся в сторону паркану.

— Так, через той паркан…— кивнула я.

— А як?

—Талановито. Вчепився лапками, підтягнув дупцю й, здрастуй воля…Але це не найприкріше. Потім Рекс знайшов сусідських індиків та влаштував сафарі.

— Які втрати?

— Усі живі, як що ти про це. Просто йому подобалося коли індики за ним ганяли. Він нападав вона набундючувалися й тоді доганяли його. А коли індики гальмували, то він їм потрохи хвоста вискубував.

— Оу!

— Угу! Потім це неподобство побачила сусідка й зчинила ґвалт. Тепер уже і я з Сонькою прибігла. Й розпочався другий раунд веселих розваг в якому я теж взяла участь. А цьому ідіоту було весело.

— Але все ж нормально? – пролягла глибоко зморшка на чолі у Яна.

— Нормально.

З-під столу я дістала свою акуратно забинтовану ногу, майже шедевр, створений травматологом. Ян втупився в неї, потім перевів погляд на мене.

— Це що, нормально? — його голос став на пів тона вищим.

— Ну, нічого смертельного, — знизала я плечима.

Ян провів долонею по обличчю, затримався на переніссі, немов намагаючись втримати залишки терпіння.

 — Як це сталося?

— Ну-у... — протягнула я, удала, що шукаю слова. — Умовно кажучи, я перевірила на собі силу гравітації.

— Умовно кажучи? — злетіли його брови.

Я тільки важко зітхнула. Бо що тут можна ще додати?

—Ага! Я героїчно пробувала відбити у Рекса індика, перечепилася і вуаля…маю розтягнення зв’язок гомілкового суглоба другого ступеня тяжкості. Моя нога спухла, синя і болюча.

— Чому я дізнаюся про це останнім?!

— Тому що паніка не входила в мої плани, — закотила я очі. — А так, весь переляк отримала сусідка, а її чоловік відвіз мене в лікарню.

Ян глибоко зітхнув і потрусив головою.

— Одного дня ти мене в могилу заженеш.

— Але ж не сьогодні!

— І що мені з тобою робити?

— Кохати, — підняла я брови.

— Кохаю, — видихнув він, — але ж… але ж…