Читати книгу - "Королівська кров, Ана-Марія Еріш"

- Так, постав мене на місце. Якби ти не був вампіром, то я б вже давно тебе придушила. Але сенс це робити, коли ти й так мертвий. - сказала я. - Я не інвалід, і в стані сама дійти куди мені потрібно. А то подивись на нього.                                                                                                                                          

Хлопець розгубився, проте виконав моє прохання. Думаю, хлопець просто не звик, що дівчата можуть з ним так говорити. У Валорії він був принцом, і там було інакше ставлення. Але тут кожен того ж статус, тому і спілкується з ним простіше. А я ще й погрожую вбити. Ну, я не те щоб боялась його. Проте, мені не дуже зручно бути так близько до нього. І я не розумію, в чому справа. Аларік одночасно притягував мене та відштовхував, і я не розумію в чому справа. До того ж я досі не знаю, що це був за голос.                                                                                                                                                                  

- Може, розкажеш нарешті, що це таке було? - спитала я, коли ми якийсь час сиділи в тиші. - Я ніколи раніше такого не зустрічала.                                                                                                                              

- Навіть не знаю як почати. Це не та історія, що можна ось так просто розповісти. Насправді ти перша дівчина, хто дізнається мою таємницю. - сказав він з посмішкою. - Я вже раніше розповідав, що моя мати була одержима ідеєю посадити мене на трон. Після смерті батька з нею відбувалось щось дивне. І хоча виховували мене Зоріна та Джейкоб, але мати вважала, що повинна зробити мене королем. І десь вона вичитала, чи порадив їй хтось... Загалом, вона вирішила подарувати мені силу демона. Та невдалий ритуал зіпсував мені життя.                                                                                                            

- Як? - спитала я. - Що тоді сталося?                                                                                                            

- З самого дитинства в мені живе демон. Я не знаю його імені, адже насправді ніколи не питав. - зізнався він.- Він в моїй голові, і доводиться постійно боротися з ним. Інколи, він майже перемагає. Та за стільки років я навчився існувати з ним. Але не сказав би, що це дуже просто. Демон намагається пручатися.                                                                                                                                                         

- Як сьогодні. - зрозуміла я. - Саме тому моя магія не змогла проникнути у твою свідомість. Він занадто добре захищає її.                                                                                                                                                

- Так. Інколи в цьому навіть є плюси. Кілька разів це рятувало мені життя, адже якщо загину я, то зникне і він. - Аларік похмуро посміхнувся. - До того ж я маю його силу. І вона досить могутня. Та ціна занадто висока. І якби мені дали право вибору, то з радістю відмовився від такого проклятого подарунку. - хлопець на мить задумався. - Тільки нехай це лишиться таємницею. Мене і так всі бояться. Я ж жахливий вампір, а після цього... Ти напевно мене боїшся.                                                    

- Звичайно я нікому не розповім. Для цього і потрібні друзі. - я йому посміхнулась. - І я тебе зовсім не боюся. Ти не монстр і не заподієш шкоди іншим.                                                                                          

Чомусь в цьому я була точно впевнена. Щось було в Аларіку, що притягувало мене. Однак не в романтичному плані. Щось зовсім інше. І я знаю, що якби він розповів всім про цю свою особливість, то його обов'язково б зрозуміли. Ця школа зберігає дуже багато таємниць. І я бачу, що тут кожен приховує від усіх те, що можуть сприйняти за ознаку монстра. Що ж це за покоління правителей таке? І хто так постарався?                                                                                                                                                        

В кімнату я повернулась, вже коли на вулиці стемніло. Аларік пішов на полювання, а мені не хотілося сидіти на вулиці на самоті. Я навіть забула про те зображення. Зараз думала зовсім про інше. Але Ілларії не було в кімнаті. Ну що ж, в неї тепер є хлопець, і вона проводитиме час з ним. І я її не засуджую. А я дістала скриньку, вкотре намагаючись її відкрити. Чомусь вона мене найбільше притягує. Ніби там відповіді на усі мої питання. Та вона знову мені не піддалася. А чого я очікувала? Фух, і що я маю з цим робити? Можливо її просто розбити? Щось від всього цього я зголодніла. Десь в мене був шоколадний батончик, і його час настав, адже блукати коридорами не дуже то й хотілось. Та мені все ніяк не вдавалось відкрити його. Це якийсь злий жарт. І призвело все до того, що я порізала палець. Просто проблема на проблемі. Кров капнула на скриньку, але я швидко її стерла. В той самий час вона засвітилась і почала труситись. А коли все припинилось я вирішила спробувати її відкрити. І вона піддалась...