Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

Дівча витягло із сумки кілька пухкеньких брошурок. Богдан зазирнув їй через плече. На сторінках промайнули чорно-білі малюнки грубо витесаних кам’яних статуй, чубатих козаків, дерев’яних фортець, фотографія обнесеного парканом величезного дуба.

— Цей острів просто неймовірна місцина! І я не здивуюся, що Ірці треба їхати саме сюди! — з ентузіазмом сказала Тетянка. — Тут не те що перевертні, тут що завгодно водитись може. Уявіть, змієва печера, в якій Табіті-богиня влаштовувала побачення з Гераклом, ще й досі збереглася. Князь Святослав, син княгині Ольги, теж загинув на Хортиці. Його печеніги до Чорної скелі притисли, і він із військом свій останній бій давав.

— Ага, це з його черепка хан потім чашу зробив? — похизувався інтелектом Богдан.

— Це ж треба, він, окрім Толкієна, виявляється, ще й підручник читав, — гмукнула Тетянка. — А Запорізька Січ? Тут Січ була, а ти знаєш, скільки серед запорожців характерників? Це такі чаклуни, — пояснила вона. — Тільки що в козацьких полках. Ну, щось на зразок лікарів: є звичайні, а бувають і військові. То перші козаки саме тут, на Хортиці, і оселилися! Коли князь Дмитро Вишневецький, на прізвисько Байда, у шістнадцятому столітті на Хортиці заставу проти татарів тримати став. А сам острів увесь із чорного каміння. Воно ледь не найстарше в усьому світі. Ще вся планета розпечена була, замість річок магма текла, а вони вже здійнялися з глибини! — Тетянчин погляд став замріяним. — Сюди славетний астролог Павло Глоба приїздив. — Дівча загадково стишило голос. — Казав, що ці камені й досі випромінюють щось таке — давнє, із самого центра Землі. Мабуть, саме тому на Хортиці чарів — як на собаці бліх!

Богдан теж посміхнувся:

— Якої породи собака?

Тетянка, котра була захопилась, миттю осіклась й із острахом зиркнула на Ірку.

— Я нічого такого не мала на увазі… Узагалі, тут написано, — вона потрясла книжкою, — що Хортицю, тобто сам острів, так і назвали, бо згори його обриси схожі на хорта, що біжить. Дурня якась! У наших пращурів що, аерофотозйомка була? Як же вони могли за давніх часів на острів згори подивитись?

— З мітли, — буркнула Ірка.

Тетянка замовкла. З виразу її обличчя було видно, як вона починає все розуміти.

— Авжеж… — пробелькотіла вона. — Відьми пролітали…

— А чогось корисного про перевертнів у твоїх книжках немає? — поцікавився Богдан.

— Про перевертнів немає, а ось про «поганського ідола», тобто про поганського бога, до якого приходять, аби набути подобизни тварини, уяви собі, є! — і Тетянка переможно дістала із сумки журнал. — Виявляється, на острові є справжнє стародавнє святилище! Такі кам’яні кола й стоячі камені, стели, неначе в Стоунхенджі! Археологи його відкопали й повністю відновили. Погляньте, тут ціла стаття зі схемою!

Тетянка розгорнула журнал, Ірка глянула… На чіткій схемі було зображено два кільця, маленьке й велике, які накладалися одне на одне так, що виходила неправильна вісімка. Поряд було намальоване ще одне кільце, схоже на надкушений бублик або ж літеру «З», із маленьким колом усередині. Простір між «вісімкою» й «бубликом» заполонили безладно розкидані маленькі кола.

Ірка розгублено подивилася на друзів:

— Слухайте, а я вже таке бачила!

— І де ж це цікаво? — трохи ображено спитала Тетянка. — Я цей журнал насилу знайшла!

— А в бабусиному зошиті! — сказала Ірка, витягуючи зі своєї сумки заповітний зошит із замовляннями. — Погляньте, тут на полях намальовано.

Троє друзів низько схилилися над зошитом.

— Справді, «вісімка» схожа, — погодилась Тетянка. — А от «бублик» твоя бабуся по-іншому малювала. Бачиш, у неї всередині «бублика» тільки одне коло.

— І на схемі всередині «бублика» коло! — Ірка тицьнула в журнал.

— Так, але на схемі на бічному боці цього самого «бублика» є ще одне коло, і величезне, між іншим! А твоя бабуся його чомусь проігнорувала!

— Може, вона про нього й не знала!

— Та вона взагалі про святилище знати не могла! — завелася Тетянка. — Її зошит дуже старий, а святилище зовсім недавно відкопали!

— Отже, виходить, що могла, — втрутився Богдан. — Якщо вона дала Ірці прізвище Хортиця, виходить, чудово знала: і хто Ірка така, і ким стане. От якби вона ще написала, що конкретно ти маєш робити, аби навчитися перевтілюватись… А то уявіть собі прикол: припремося на цей чортів острів, знайдемо святилище, просидимо на ньому все Сонцестояння й поїдемо назад.

Дівчатка перезирнулись. Богдан озвучив їхній найбільший, найпотаємніший страх. Відповіді вони не мали.

— Не називай цей острів чортовим, — жалібно попросила Тетянка. — Там така місцина, що, може, так воно й є. Адже ми спеціально на добу раніше їдемо, аби розібратися, що й до чого! І в нас усе обов’язково вийде! От якби ще й вовкулаки не гралися в мовчанку…

Богдан, котрий сидів посередині, раптом з усієї сили нагнув дівчаток обличчями до колін.

— Ти що робиш? — пропихтіла Тетянка, намагаючись розігнутись. — Блондинка в голову вдарила?

— Про вовка промовка… Вовкулаки… — прошепотів Богдан.

Ховаючись за шторками, дітлахи визирнули у вікно автобуса. Повз них швидко промчали два відкриті військові джипи, в яких сиділо шестеро вбраних у камуфляж високих міцних хлопців і один старший камуфляжник.

— Майор! Вони що, за нами? — злякано спитала Тетянка. — Усе-таки вирішили не пустити нас на Хортицю?

Богдан похитав головою.

— Подивись, що позаду.

За джипами, не наближаючись, але й не відстаючи, їхали два ошатні мікроавтобуси. На білосніжних капотах красувалися яскраві зображення соколів із розпростертими крилами. Здавалося, круглі очища намальованих птахів дивилися вслід вовкулакам із такою несамовитою люттю, що навіть дивно було б, як у джипів ще не задимілись багажники.

— Соколи? За вовкулаками женуться?

— Не схоже, — пробелькотів Богдан, сповзаючи ще нижче на сидіння. — Здається, вони всі разом кудись намилились. От тобі й вороги!

Джипи й мікроавтобуси просвистіли мимо.

Друзі перезирнулись.

— Щось мені це все не подобається. Зовсім не подобається, — сказала Ірка. — Але ж майор, коли з тим полоненим соколом лаявся, говорив щось… Про якусь угоду, про певний день…

— Думаєш, вони теж на Хортицю їдуть? — швидше ствердно, ніж запитально сказала Тетянка.

— Та вже ж не на автозавод «Запорожець» вибирати, — пирхнув Богдан. — Соколам він, може, й підійде, вони хлопці дрібні, а наші вовкулаки плечима застрягнуть.

— Хортиця — острів великий, — замислено сказала Тетянка. — Але всім разом там місця буде замало.

Автобус в’їхав у межі міста й повернув до автовокзалу. Далеко попереду промайнула маскувальна зелень армійських джипів і розмальовані боки мікроавтобусів. Машини прямували до центру.

— Нам теж спершу до центру треба, — сказала Тетянка, коли вони