Читати книгу - "Напівдикий"

— Отже, три голоси за, два проти, — підраховує Ґрейс. І дивиться на мене. — А чому ти, Натане, голосував проти?

Я не знаю відповіді, хіба що… Не думаю, що мій батько знайде спільну мову з цими людьми, з людьми, які голосували. Пригадую Вольфгангову розповідь про те, як Маркус убив його товариша, і у мене виникає недобре передчуття — батько занадто дикий. Але я про це не згадую, тільки кажу:

— Марна трата часу. Ми не знаємо, як із ним зв’язатися, та й він усе одно не приєднається до нас.

Ґус каже:

— Ти не правий. Я знаю, як із ним зв’язатися… А ти можеш спробувати його переконати.

— Ти, може, маєш його номер телефону? — глузливо шкіриться Несбіт.

' — Інформація про те, як із ним зв’язатися, конфіденційна, — відповідає Ґус.

— Гаразд, — каже Селія. — Але як швидко? — допитується вона. Маркус їй геть не подобається, але вона звикла працювати з Ловцями й виконувати те, що їй наказують. Я певний, що вона просто змириться з цим.

— Домовлюся з ним про зустріч із Натаном упродовж наступних кількох днів. Раніше не можу нічого пообіцяти.

Селія повертається до мене.

— Якщо Маркус приєднається до нас, то мусить погодитися з нашими умовами.

— Якими саме умовами? — уточнюю.

— Він підкоряється моїм наказам, як інші бійці.

— Це все?

— У бою і в таборі. Мусить поводити себе… як солдат.

Не можу собі уявити Маркуса в цій ролі.

Селія провадить далі:

— Я повинна зустрітися з ним якомога швидше. Знаю, що ти йому все про мене розповіси.

— Так, він обов’язково довідається про те, в яких умовах ти мене утримувала. Як там ти казала? «Я б не хотіла, щоб він подумав, що тобі тут занадто комфортно».

Селія випростується, і мені цікаво, що вона скаже: «Я просто виконувала свій обов’язок» або «Я мусила підкорятися наказам» або ще якусь подібну дурню. Але вона мовчить — Селія ніколи не відмовлялася від відповідальності.

Група розходиться. Я випадково перестріваю Селію перш ніж вона пішла геть, і запитую про Дебору.

— Чи вона вже виїхала з Англії?

Селія вагається, але таки відповідає:

— Дебора каже, що її праця надто важлива. Усі в Раді знають, що в минулому вона симпатизувала тобі, але ж вона також сестра Джессіки, і якось їй удалося переконати їх, що вона змінилася. Дебора й далі працює в архівному відділі. Завдяки їй ми дізналися про останні переміщення Ловців і про їхні майбутні плани. Для нас це життєво необхідна інформація, та все одно я сказала їй, щоб вона забиралася звідти. Але твоя сестра вирішила залишитися. Намагається роздобути більше інформації про Волленда і його експерименти над ув’язненими Чорними магами. Вона неймовірно відважна.

Я навіть не знаю, що сказати. Моя сестра завжди була відважною. Якщо Дебора вірить у щось по-справжньому, то не відступиться — інших варіантів вона просто не визнає.

Селія прямує до Ван, а до мене підходить, щоб попрощатися, Еллен.

Я прошу:

— Перекажи Арранові, що я сподіваюся невдовзі з ним побачитися. І постійно про нього думаю.

Вона киває.

— Перекажу. Він буде дуже радий, що ти вступив у Альянс. Але ще більше його втішить те, що ти живий-здоровий і отримав свої три дари. А хто для тебе виконав церемонію Дарування — чи не Меркурія?

З того, як вона це запитує, я роблю висновок, що вона чудово знає — це була не Меркурія.

Хитаю головою.

— Це зробив Маркус.

Еллен усміхається.

— Так ось чому всі думають, що ти зумієш переконати його долучитися до нас. Знають, що він захоче допомогти синові.

Селія гукає:

— Еллен, ми вже йдемо. Гайда!

Еллен обвиває мене руками, пригортаючи до себе, а я помічаю, що Селія дивиться на нас здивовано. Селія й далі вважає мене радше Чорним, аніж Білим, і радше дикуватим, аніж лагідним. Еллен ставиться до мене просто як до людини, а не якогось там Напівкодового. Але вона й сама Напівкровна, тому розуміє, як то буває, коли тебе судять по начепленому ярлику, а не по тому, ким ти насправді є.

Через якусь хвилину після їхнього відходу Ван каже, що вона, Анналіза й Несбіт повертаються в бункер, а Габріель залишиться зі мною, поки я намагатимусь поспілкуватися з Маркусом. За тиждень ми всі зустрінемося в «Червоному гарбузі».

У мене дуже мало часу, щоб попрощатися з Анналізою. Я відводжу її вбік, не так, щоб поговорити з нею, як для того, щоб пригорнути й тихенько пообійматися без того, щоб усі на нас витріщалися, хоч усі й так це роблять, за винятком хіба що Габріеля, який стоїть спиною до нас біля бару.

— Тебе тривожить те, чи вступить у Альянс твій батько? — запитує Анналіза.

— Трохи. Та я не думаю, що він так чи інакше приєднається до нас. Не думаю, що його хтось тут зацікавить: я або повстанці.

— Ти його син. Він дбає про тебе. Знайшов тебе, щоб здійснити Дарування.

— Це інша справа. Він подбав, щоб ця зустріч була якомога коротшою й гіркою. Він не довіряє мені. Не воюватиме разом зі мною. І я не уявляю собі такого, щоб він виконував накази Селії й поводив себе «як солдат». Це просто нереально.

Анналіза цілує мене й каже:

— Щодо співпраці з Селією, мушу зізнатися, що я дуже пишаюся тобою і тим, що ти погодився з нею працювати після того, як вона ставилася до тебе в минулому і що ти з нею пережив, — знову мене цілує й нахиляється ще ближче. — Ти мій герой. Мій принц, — цілує мене у вухо, а тоді шепоче: — Я тебе люблю.

Думаю, що це мені причулося, хоч знаю, що ні… Не знаходжу слів у відповідь.

Вона хоче поцілувати мене в губи, зазирає в очі, і коли вже її вуста майже торкаються моїх, знову шепоче:

— Люблю тебе…

Мабуть, варто сказати їй те ж саме у відповідь, але це дуже важко, до того ж я певний, що всі до нас прислухаються, і тут Анналіза каже:

— Мушу йти. На мене всі чекають.

І я цілую її.

Але так нічого й не кажу.

Вона вже відступає, проте я не відпускаю її, торкаюся губами вушка, і спромагаюся нарешті ледь чутно вимовити ці слова. Анналіза починає хихотіти, я теж не можу стримати посмішку. І ми знову цілуємося. І ще раз, уже міцніше, і тепер мені вже начхати на інших.

Несбіт голосно кахикає і прочищає горло.