Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

— Тільки не гарячись, коли розмовляєш, — шепнула Рут нареченому, перше ніж знайомити його з гістьми.

Спочатку Мартін почував себе дуже незручно, ніяковіючи за свою незграбність і особливо боячись за свої плечі, які знову наче загрожували зачепити меблі чи яку статуетку. Це зібране товариство — воно теж онесмілювало Мартіна. Він ще ніколи не бував у такому добірному колі, та ще й численному. Банківський касир особливо зацікавив його, і він вирішив при першій нагоді запізнатися з ним ближче. Під несміливим поводженням Мартіна таїлося його могутнє «я», і він неодмінно хотів помірятися силою з цими людьми, щоб вияснити, чого їх навчили книжки й життя і чого він ще не встиг навчитися.

Рут часто поглядала на Марті на, стежачи, як йому ведеться, і була приємно здивована, побачивши, що він легко й невимушено розмовляє з її кузинами. Мартін справді почував себе з ними добре, бо вже сидів і не мав чого непокоїтися плечима. Рут знала, що кузини добре знаються на світській розмові, тож її брав подив, коли вони, ділячись перед сном враженнями, розхвалювали Мартіна. А він, звикши в своєму колишньому товаристві бути душею всіх вечірок та недільних гулянок, побачив, що й тут не згірше можна жартувати та пересипати мову дотепами. Отож того вечора, коли за його спиною стояв успіх і підбадьорливо поплескував по плечі, Мартін сміливо міг і сам сміятися, і спонукати до сміху інших.

Але під кінець вечора побоювання Рут усе-таки справдилися. В кутку вітальні Мартін зайшов у розмову з професором Колдуелом, і, хоч руками він і не вимахував, пильний Рутин погляд помітив, що в очах його занадто часто спалахують вогники, що говорить він зашвидко й запалко і що кров заливає йому щоки занадто густим рум’янцем. Не вміючи приховувати й стримувати свої почуття, Мартін становив різкий контраст із молодим професором англістики.

Але Мартінові байдуже було до зовнішності. Він одразу ж побачив, який розвинений його співрозмовник, і оцінив його знання. Зовсім не таким уявляв він собі звичайного професора філології! Мартінові пощастило перевести розмову на теми, пов’язані з філологією, дарма що Колдуел спершу огинався. Цього Мартін зовсім не розумів: чому в товаристві не заведено розмовляти на фахові теми.

— Це ж неслушно й кривдно — уникати розмови про свою спеціальність, — казав він Рут ще за кілька тижнів до цього вечора. — Навіщо ж тоді збираються чоловіки й жінки, як не для того, щоб поділитися найкращим, що в них є? А найкраще в людині те, чим вона цікавиться, що дає їй заробіток, на чому вона спеціалізується, дні й ночі просиджує і навіть снить ним. Уяви собі, що містер Бетлер, у згоді з цими приписами доброго тону, надумав би виголошувати свої погляди на Поля Верлена, німецьку драму чи романи д’Аннунціо[26]. Та ми з нудьги померли б! Як на мене, то коли б уже довелося слухати містера Бетлера, я волів би почути про його юриспруденцію. Це в ньому найкраще, а життя таке коротке, що хочеться брати від людини тільки найкраще, що вона може дати.

— Але ж, — відказувала Рут — є теми однаково цікаві для всіх.

— Ні, ти помиляєшся, — палко заперечив Мартін. — Усі люди в товаристві, усі гурти в ньому — чи, вірніш, майже всі й одиниці, й гурти, — вони мавпують вищих од себе. А хто вони такі, ті найвищі в товаристві? Ледарі, багаті ледарі. Їм здебільша невідоме те, що знають люди, які роблять щось корисне. Тож, природна річ, ледарям нудно слухати про працю, і вони заводять правило, що забороняє про це розмовляти. Так само вони встановлюють, про що можна розмовляти: модна опера, модний роман, карти, більярд, коктейлі, автомобілі, кінські виставки, ловля пстругів, полювання, яхти тощо. Тобто саме речі, на яких ледарі добре розуміються. Кінець кінцем, це все-таки теж професійні розмови, тільки ледарів. А найсмішніше, що багато розумних людей, вже й не кажучи про мудриків, дозволяють ледарям так себе ошукувати. Щодо мене, то я хочу, щоб людина ділилася зі мною найкращим, що вона має. Називайте це нетактовністю, чи вульгарністю, чи як там хочете.

Але Рут не розуміла Мартіна. В усіх цих нападках на загальновизнане вона бачила тільки його зухвалу вибрикуватість.

А тим часом Мартін заразив професора Колдуела своєю запальністю і змусив до щирості. Приставши неподалік, Рут почула, як Мартін сказав:

— Але в університеті ви, звісно, не проголошуєте такої єресі?

Професор знизав плечима:

— Я чесний платник податків і лояльний громадянин. Сакраменто[27] надає нам субсидії, і ми мусимо з ним рахуватися, як також з університетською радою, і з партійною пресою, вірніш, із пресою обох партій.

— Це зрозуміло, але ж як вам ідеться? Певно, почуваєте себе, як риба без води? — озвався Мартін.

— Та в університетському ставку таких, як я, небагато. Часом мені справді здається, що я не в своїй стихії, і я уявляю себе то десь у Парижі, серед літературної богеми, чи в печері пустельника, або серед якого сумовитого циганського гурту, де б я попивав кларе — що в нас італійським вином його називають. Харчувався б я в дешевих їдальнях Латинського кварталу й галасливо нападав на всякі усталені погляди. Іноді мені здається, що я зроду радикал. Щоправда, в багатьох питаннях я не певний. Я стаю несміливий перед лицем свого людського безсилля, що не дає мені осягти думкою проблему з усіх боків, коли йдеться про великі життєві проблеми…

Слухаючи його, Мартін мимоволі пригадав «Пісню пасату»:

Чи то день, чи то ніч,

я лечу собі пріч

І вітрила однак надимаю.

Він про себе мало не наспівував ці слова, аж раптом спало йому на думку, що Колдуел нагадує цей пасат, північно-східний пасат — стійкіш, холодний і дужий. Професор був урівноважений, на нього можна було покластись, а водночас щось і непевне було в ньому: Мартін відчував, що він ніколи не висловлюється до кінця, так само як і пасатний вітер ніколи не дме щосили, а щоразу лишає трохи резерву, який ніколи не використовує. Образні видива знов розбуялися в Мартінові,— його мозок усе