Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

пригадую, я подумав, що то наш буйвіл, він зустрів самицю, і вона повела його за собою.

Друпі простяг мені спрінгфілд, я просунув руку в ремінь і, звівши рушницю, побачив у прорізі буйвола. Я внутрішньо завмер і прицілився йому під лопатку, але щойно хотів натиснути на гачок, як буйвіл кинувся навтіки; я ривком узяв перед нього й вистрелив. Я бачив, як він нагнув голову й здибився, мов той кінь, а тоді кинувся схилом угору; я викинув гільзу, подав затвор уперед і ще раз вистрелив навздогін, певний, що він тепер мій. Ми з Друпі побігли за ним, і я, поки біг, чув глухий рев. Я спинився й гукнув Старому:

— Чуєте? Він мій!

— Ви поранили його, — відказав Старий. — Це справді так.

— Чорт забирай, я вбив його. Ви що — не чули, як він ревів?

— Ні.

— То послухайте. — Ми стояли, дослухаючись, і ось знову почувся протяглий жалібний рев.

— Ай справді,— зауважив Старий, зачувши те сумне ревіння.

М'Кола схопив мене за руку, а ДрупЬплеснув по спині, і всі ми, сміючись, подались бігцем на пагорб, обливаючись потом, пробираючись попід деревами й перелазячи через скелі. Серце в мене несамовито калатало, і я спинився, щоб перевести дух, витер піт з обличчя, протер окуляри.

— Куфа! — сказав М’Кола, і слово «мертвий» гримнуло в його устах, мов постріл. — Н'діо! Куфа!

— Куфа! — усміхнувшись, підтвердив Друпі.

— Куфа! — повторив М’Кола; ми знову потисли один одному руки й подерлися далі. І ось ми побачили попереду буйвола: він лежав на спині, витягнувши шию й майже повиснувши на рогах, які загнались у дерево. М'Кола встромив пальця у дірку від кулі біля лопатки й радісно закивав головою.

Підійшли Старий і Мама з носіями.

— Він навіть кращий, ніж ми гадали, — мовив я.

— Це не той. Оце-то буйвіл! А з ним, видно, був наш.

— А я думав, що з ним була самиця. Здаля я міг і не роздивитись.

— Так, до них було ярдів чотириста. Ні, ви таки вмієте стріляти з цієї пукавки.

— Коли я побачив, як він нахилив голову і став дибки, то зрозумів, що йому кінець. Освітлення було чудове.

— Я бачив, що ви влучили й що це інший буйвіл. І подумав, Що тепер доведеться мати справу з двома підранками. Алё спершу не почув реву.

— Дивно було слухати цей рев, — сказала Мама. — Він такий сумний. Як ото звук рога в лісі.

— А,мені він видався страшенно веселим, — заперечив Старий. — Ні, таки не завадить випити з цієї нагоди.‘Оце-то пострілі Послухайте, чому ви ніколи не казали нам, що вмієте стріляти?

— Ідіть к бісу!

— А чи ви знаєте, що він неабиякий слідопит і збиває птахів на лету? — звернувся Старий до Мами.

— А буйвіл гарний, правда ж? — спитала Мама.

— Еге ж, чудовий. Дарма що молодий.

Ми спробували сфотографувати буйвола, але при нас був тільки маленький апарат-коробка, до того ж заклинило затвор, що викликало сердиту суперечку; а, тим часом сутеніло, і я почав нервувати, дратувався, вичитував усім за фотоапарат, лаявся з досади, що не можна сфотографувати здобич. Бо не може людина довго перебувати в такому збудженні, яке я пережив сьогодні в очереті; убивши, хоч і буйвола, ви якось втрачаєте свій попередній запал. Однак то таке почуття, що ним не станеш ділитися з ближніми, тож я випив склянку води й тільки попросив у дружини пробачення за свої слова. Вона відповіла, мовляв, пусте, і все обійшлося: ми стояли поряд, дивлячись, як М'Кола робить надрізи, щоб зняти шкуру з голови, й відчували ніжність одне до одного, й починали все розуміти — як воно вийшло з фотоапаратом і всё інше. Я випив віскі, але воно видалося мені несмачним і не досить міцним.

— Налийте мені ще, — попросив я. І друга чарка подіяла.

До табору нас повів тубілець, за яким гнався носоріг, а Друпі

залишився: він мав зняти шкуру з голови буйвола, а тоді він та інші мали, розрубавши тушу, підвісити шматки на деревах, щоб не дістали гієни. Тубільці боялися йти в темряві, і я залишив Друпі свою дубельтівку: він сказав, що вміє стріляти. Я вийняв патрони, поставив затвор на запобіжник і подав йому рушницю: мовляв, вистрели. Він приставив рушницю до плеча, приплющив замість лівого праве око' і натис на спуск, потім ще й ще. Тоді я показав йому, як діє запобіжник, звелів кілька разів поставити й зняти запобіжник і клацнути затвором. Поки Друпі марно намагався вистрелити з поставленої на запобіжник рушниці, М'Кола зверхньо дивився на нього, а Друпі аж якось знітився. Я залишив йому дубельтівку й два патрони, й тубільці заходились коло туші, а ми вирушили в пітьмі за провідником по сліду другого буйвола, не заплямованому кров'ю, до вершини пагорба, а звідти до табору. Ми здиралися на схили, переходили ущелини та виярки й урешті добулися до головної гряди, де було темно й холодно; місяць їще не зійшов, і ми плентали в пітьмі, падаючи від утоми. Одного разу М'Кола з важкою рушницею Старого, флягами, біноклями й сумкою з книжками, крикнув провідникові, який швидко крокував попереду, щось схоже на лайку.

— Що то він сказав? — спитав я Старого.

— Та щоб той не дуже задавався своєю швидкою ходою, бо серед нас є і старі люди.

— Кого він мав на увазі — вас чи себе?

— Обох.

Урешті над рудими пагорбами зійшов димчасто-червоний місяць, і ми пройшли через село, що блимало тьмяними вогниками, повз щільно позачинювані глиняні хижки, де пахло гноєм, потім перейшли струмок і побралися вгору по голому схилу, де перед нашими наметами горіло багаття. Ніч була холодна й вітряна.

Вранці ми знову вирядилися на полювання, біля джерела виявили слід носорога й перетнули по сліду всю схожу на фруктовий сад місцевість, аж до долини, що стрімко сходила в ущелину. Стояла задуха, й тісні чоботи, як і напередодні, муляли Мамі ноги. Бона не скаржилась, але я бачив, що їй боляче. Ми почували солодку, заспокійливу втому.

— Нехай їм біс, — сказав я Старому. — Стрілятиму, тільки коли трапиться дуже великий. А за таким можна марно ганятися цілий тиждень. Вистачить того, що я вбив, кидаймо це місце і розшукаймо Карла. На рівнині можна пополювати на сернобика, роздобути шкури зебр,