Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

знаходили його, то нахилялися зірвати травинку або листок із темною плямкою. Я йшов за ними з спрінгфілдом, за мною — Старий, а за ним — Мама. Друпі ніс мою дубельтівку, а Старий тримав свій карабін. М'Кола ніс за спиною Мамин манліхер. Ніхто не мовив і слова, як люди, заклопотані серйозною справою. Там, де буйвіл пробирався у високій траві, на травинках обабіч видніли плями крові. Отже, куля пройшла навиліт. Тепер уже важко було визначити колір, свіжої крові, тож напочатку я тішив себе сподіваннями, що прострелив буйволові легені. Але згодом ми побачили на камінні послід із кров'ю, а далі буйвіл залишав такий кривавий послід усюди, де тільки видирався по схилу. Скидалося на те, що куля пробила кишки або шлунок. І я відчував сором.

— Якщо він кинеться на нас, то не турбуйтеся за Друпі та інших, — тихо мовив Старий. — Вони встигнуть врятуватися. Спиніть його кулею.

— Бабахну йому просто в морду, — відповів я.

— Тільки без фокусів, — сказав Старий.

А слід ішов усе вище, потім двічі зробив коло, тоді безладно закривуляв між скелями. В одному місці він сходив до річки, перетинав одну з її приток, потім знову вертався на той самий берег і вився поміж дерев.

— Мабуть, ми знайдемо його мертвим, — шепнув я Старому.

Побачивши цей безцільний гак, що його зробив буйвіл, я

уявив собі, як він плентав тут, тяжко поранений, готовий от-от упасти.

— Сподіваюсь, — відповів Старий.

Але слід вів далі й далі, трава все рідшала, й шукати буйвола ставало дедалі важче. Тепер я вже не бачив відбитків ра-'тяць, а вгадував його шлях тільки за темними блискучими висохлими бризками крові на камінні. Кілька разів ми зовсім губили слід, і тоді всі троє починали нишпорити довкола; врешті хтось віднаходив його, кидав пошепки: «Даму», — і ми йшли да-ді. Нарешті слід, спускаючись по осяяному останніми променями сонця скелястому схилу, привів нас на берег до довгої і широкої смуги сухого очерету. Тут очерет був ще вищий і товщий, ніж навіть на болоті, звідки буйвіл вискочив уранці, і ми помітили кілька звіриних стежок, що пірнали в нього.

— Краще мемсаїб туди не ходити, — сказав Старий.

— Нехай лишається тут із М'Колою, — погодився я.

— Краще мемсаїб туди не ходити, — повторив Старий. — Не знаю, навіщо ми її взяли з собою.

— Вона може зачекати тут. Друпі хоче йти вперед.

— Правда ваша. Треба подивитися, що там далі.

— Зачекай тут із М'Колою, — шепнув я дружині через плече.

Ми рушили за Друпі через густий і височенний, вищий від

нас футів на п'ять, очерет, сторожко ступаючи стежкою, затамувавши подих. І я згадав того буйвола, коли мй вбили аж трьох за один раз: тоді старий самець вискочив із чагарів, заточуючись, мов п'яний, і я миттю помітив його роги, виступ на голові, витягнуту вперед морду, маленькі очиці, побачив, як на сірій, ніби лускатій шиї пЦ рідкою шерстю перекочуються м'язи та грудки жиру, виказуючи його силу й лють; я дивився на нього захоплено, ба навіть із повагою, але він біг повільно, по кожному пострілі я відчував, що куля влучила й що він уже наш. Але зараз усе складалось інакше; не лунало частих пострілів, ніхто не вганяв кулю за кулею в приголомшеного буйвола, він навіть не вискакував; і я твердо пам'ятав, що тільки він з'явиться, я повинен холоднокровно стріляти в нього. Він, звісно, нахилить голову, наставить роги, як ото завжди роблять бики, і відкриє найвразливіше місце, а я вистрелю йому туди, а тоді відскочу вбік, в очерет, і якщо не втримаю в руках рушниці, то має стріляти Старий. Все ж я був певен, що встигну вистрелити й відскочити, якщо мені не забракне терпцю діждатися, поки з очерету виткнеться голова буйвола. Я знав, що зможу зробити все Де і постріл буде для нього смертельним; але ж скільки чекати? В цьому все й полягало. Скільки ще чекати? І ось тепер, ідучи вперед, я був певен, що буйвіл тут, і переймався найприємнішим почуттям — піднесенням перед рішучим двобоєм, де я мав діяти справді рішуче, вчинити щось без вагань і без страху, а' саме: вбити й вийти переможцем, нікого не засмутивши, без усякого почуття відповідальності,— залишалося тільки здійснили те, на що я, безперечно, був спроможний. Тож я тихо ступав уперед, втупившись у спину Друпі й не забуваючи раз у раз

протирати окуляри. Та раптом позаду почувся шум, і я озирнув-' ся. За нами йшли Мама і М'Кола. і

— Боже! — вигукнув Старий, знетямлений від люті.

Ми відвели Маму на берег і пояснили їй, що вона повинна залишатися там. Виявилося, вона спершу не зрозуміла, що їй було сказано. Не зрозуміла, що їй треба чекати нас на березі. Почула, як я прошептав щось, і подумала, що їй треба йти за М'Ко-лою.

— І налякала ж вона мене! — мовив я до Старого.

— Вона бігає за нами, як вірний тер'єрчик, — відповів він. — А це вже не годиться.

Ми виглянули з-за очерету.

— Друпі хоче йти далі,— сказав я, — і я йтиму, скільки й він; коли він скаже «годі», ми припинимо переслідування. Врешті-решт я прострелив черево цій тварюці.

— Тільки не наробіть дурниць.

— Я покладу цю тварюку першим пострілом. Аби тільки вона виткнула носа.

Усе ще відходячи від переляку, якого нагнала на нас Мама, я заговорив надто голосно.

— Ходімо, — сказав Старий.

Ми пішли за Друпі, а зарості дедалі густішали; не знаю, як почував себе Старий, але я на півдорозі взяв у М'Коли дубельтівку й, знявши запобіжника, тримав палець на гачку; мої нерви були напружені до краю, коли Друпі врешті спинився, похитав головою й промимрив: «Хапана». Очерет став такий густий і переплутаний, що не було нічого видно вже на відстані фута. Виходило справді кепсько, а сонце освітлювало тепер тільки схил пагорба. Але нас обох тішило те, що Друпі сам припинив переслідування, і я полегшено зітхнув. У заростях, куди ми забрели, мій план полювання виявився б просто безглуздим, і лишалося тільки сподіватись, що Старий добив би буйвола зі свого чудового карабіна, якби я схибив з моєю поганючою дубельтівкою сорок сьомого калібру, за якою я визнавав єдине достоїнство — громоподібний постріл.

Ми ступали стежкою назад, коли з пагорба долинули крики носіїв; тож ми, продираючись крізь очерет, кинулись туди, де було вище й зручніше стріляти. Носії розмахували руками й кричали, що буйвіл вискочив з очерету й пробіг повз них; тоді М'Кола й Друпі стали показувати кудись, а Старий ухопив