Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

— І так не краще, і так кепсько. Сам не знаю, що ліпше: бути розбійником чи юдою?

— Що ви таке кажете, добродію? Хіба Юда заколотника виказав? А Богун же і його величності короля, і всієї Речі Посполитої ворог!

— Твоя правда, та все-таки негарно ти вчинив. А як, кажеш, звали того коменданта?

— Пан Реговський. А на ім’я, здається, Якуб.

— Це він і є! — буркнув литвин. — Пана Лаща родич і пана Скшетуського недруг.

Але зауваження його ніхто не почув, бо заговорив пан Заглоба.

— Милостиві панове! — сказав він. — Із цим не можна зволікати! Бог так учинив, що дякуючи цьому пахолкові нам легше, ніж того разу, буде князівну шукати, — тож слава Господові милосердному! Завтра ж і вирушимо. Щоправда, князь поїхав, але й без його дозволу пустимося в дорогу, бо нема часу! Поїде пан Володийовський, я і Жендзян, а твоїй милості, пане Підбип’ято, краще лишитися, бо твій зріст і простодушність нас викажуть.

— Ні, брате, я теж поїду! — заперечив пан Лонгінус.

— Задля безпеки князівни ти, добродію, мусиш зостатися. Хто тебе раз бачив, ніколи в житті не забуде. Правда, ми маємо пірнач, але тобі і з пірначем не повірять. Ти Полуяна на очах у всіх Кривоносових гультяїв душив, тож тільки вони побачать серед нас такого здоровила, відразу лихе запідозрять. Ні, не можна твоїй милості з нами їхати. Трьох голів ти там не знайдеш, а твоя одна не вельми допоможе. Аніж усе зіпсувати, ліпше не руш.

— Жаль, — мовив литвин.

— Жаль чи не жаль, а мусиш лишитися. Як поїдемо гнізда на деревах дерти, і тебе візьмемо, а зараз ні.

— Слухати гидко!

— Дай я тебе поцілую, бо в мене на серці весело, але зостанься. І ще одне, милостиві панове: бережіть усе в таємниці. Борони Боже, якщо піде чутка поміж жовнірами, а від них дійде до хлопів. Нікому ні слова!

— Ба, а князеві?

— Князя нема.

— А панові Скшетуському, якщо повернеться?

— А йому й поготів, бо відразу за нами навздогін кинеться. Матиме ще досить часу натішитися, а якщо, не дай Боже, знову не вдасться, він же збожеволіє. Тож присягніть, милостиві панове, що нічичирк.

— Присягаю! — сказав Підбип’ята.

— Присягаю, присягаю!

— А тепер подякуймо Богові.

Сказавши це, Заглоба перший упав навколішки, а за ним інші, й молилися вони довго і ревно.

РОЗДІЛ XXII

Вершул та інші офіцери, знаючи про смерть князівни, не припускали, що від’їзд малого рицаря із Заглобою якось пов’язаний з нареченою нещасного Скшетуського, і гадали, що то радше до нього вирушили двоє приятелів, тим паче, що серед них був Жендзян, котрий, як відомо, служив Скшетуському. Вони ж поїхали просто у Хлебанівку і там почали готуватися до походу.

Передусім Заглоба на позичені у Лонгіна гроші купив п’ятеро рослих подільських коней, витривалих у довгих переходах. Їх залюбки використовувала і польська кавалерія, і козацька старшина: такий кінь міг цілісінький день гнатися за татарським бахматом, а в швидкості бігу перевершував навіть турецьких скакунів, за яких краще переносив зміну погоди, холодні ночі й дощі. Тож п’ятеро таких рисаків і купив пан Заглоба; крім того, для себе й товаришів, а також для князівни роздобув багаті козацькі свити. Жендзян складав в’юки, а коли все було передбачене і готове, приятелі вирушили в дорогу, віддавшись на волю Всевишнього і заступника незайманих святого Миколая.

Перевдягнених мандрівців можна було легко сплутати з козацькими отаманами; їх і справді частенько зачіпали жовніри з польських частин і сторожових загонів, розкиданих ген аж до Кам’янця, — але з тими просто знаходив спільну мову пан Заглоба. Довгенько їхали місцями безпечними, зайнятими хоругвами рейментаря Ланцкоронського, котрий поволі наближався до Бара, стежачи за козацькими ватагами, що підтягувалися туди. Усі вже знали, що з перемов нічого путнього не вийде; над країною нависла загроза війни, хоч головні сили ще ніяких дій не починали. Термін переяславського перемир’я вийшов на Зелені Свята. Окремі сутички, які, щоправда, ніколи не припинялися, тепер почастішали, і з обох сторін чекали тільки сигналу.

Тим часом у степу буяла весна. Стоптана кінськими копитами земля вкрилася килимом трав і квітів, що виросли на останках полеглих рицарів. Над бойовищами висіли у синій яснині жайворонки, у піднебессі тяглося з криком розмаїте птаство, широко розлиті води ряхтіли під теплим подихом вітру, а вечорами жаби, розкошуючи у нагрітій за день воді, допізна вели радісні розмови.

Здавалося, що сама природа прагне загоїти рани, вгамувати біль, могили сховати під квітами. Ясно було у небі й на землі, свіжо, легко, весело, а степ, мов намальований, блищав як парча, мінився як веселка або як польський пасок, на якому зугарною рукодільницею вміло поєднані усі найкращі барви. Степи повнилися пташиним щебетом, і вільний вітер гуляв по них, висушуючи води і вкриваючи смагою людські обличчя.

Чом же не зрадіти було серцям, не сповнитися безмежною надією! Така надія надихнула серця й наших рицарів. Пан Володийовський без угаву наспівував, а пан Заглоба потягався у сідлі й із насолодою підставляв сонячним променям спину, а якось, уже добре зігрівшись, сказав малому рицареві:

— Яке блаженство! Правду кажуть, що після меду й угорського нема нічого кращого за сонце для старечих кісток.

— Усім воно приємне, — відповів пан Володийовський, — бо зверни увагу, добродію, що всі animalia[60] люблять вилежуватися на сонечку.

— Це щастя, що в таку пору ми їдемо по князівну, — вів далі Заглоба, — бо взимку під мороз тікати з дівчиною важко.

— Тільки б вона нам у руки дісталася, і дзуськи вже потім хто у нас її відбере.

— Скажу тобі, пане Міхале, — признався Заглоба, — я тільки одного боюся: щоб у разі війни татарва у тих краях не заворушилася і нас не оточила, бо з козаками ми дамо собі раду. Простолюду взагалі нічого не будемо казати. Ти завважив, вони нас за старшину мають, а запорожці пірнач шанують, та й Богунове ім’я щитом нам буде.

— Знаю я татар, у нас на Лубенщині ми з ними постійно зчіпалися, а вже нам із Вершулом ніколи не було спочинку, — відповів пан Міхал.

— І я їх знаю, — мовив Заглоба. — Пам’ятаєш, розповідав