Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том I"

— Препогано, Смоле, — сказав детектив. — Якби ти допоміг правосуддю замість того, щоб так покепкувати з нас, то мав би більшу надію на помилування.

— Правосуддя?! — скрикнув колишній каторжанин. — Добре, нівроку, правосуддя! Хіба ці скарби не мої? А ваше правосуддя хоче віддати їх людям, які не мають на них жодних прав! Хочете знати, як я заволодів ними? Двадцять довгих років у болоті, що випарює лихоманку, — цілий день орудуєш лопатою, вночі гримиш кайданами в смердючому бараці, потерпаєш від комашні, від лихоманки, слухаєш лайку чорних наглядачів, що так люблять знущатися з білих. Ось як я став власником скарбів Аґри, а ви говорите про правосуддя, — я не хочу віддавати іншим те, за що сплатив таку ціну! Хай мене поведуть на шибеницю, хай мою шкіру проткнуть шпичаки Тонґи, але я не хочу гнити на каторзі, знаючи, що хтось інший розкошує за гроші, які повинні належати мені!

Смол скинув машкару байдужості зі свого обличчя; говорив він схвильовано, очі його палали, наручники брязкотіли, коли він люто стискав кулаки. Побачивши, яка шалена ненависть охопила цього чоловіка, я зрозумів, що страх, якого зазнав Шолто після звістки про його втечу, був цілком виправданий.

— Ви забуваєте, що ми нічого цього не знали, — лагідно мовив Холмс. — Ми не чули вашої історії і навіть зараз іще не знаємо, чи законним чином потрапили до вас ці скарби.

— Що ж, ви говорите зі мною, як із рівним, сер, хоча я й бачу, що завдячую оцими оздобами на зап’ястках вам. До вас я не маю зла. Гра була чесна. Коли хочете послухати мою історію, то мені нема чого ховати. Все, що я скажу, — правда Господня, кожне слово. Дякую, сер, я залюбки ковтну, коли в горлі пересохне.

Сам я з Вустершира, з-під Першора. Якщо заглянете туди, то знайдете там багато Смолів. Я частенько думав поїхати провідати їх, але рідня моя, правду кажучи, ніколи мною не пишалася й навряд чи зраділа б мені. То все поважні люди, селяни, що ходять до церкви й користуються пошаною в окрузі, а мене завжди вабило до лихого. Коли мені було вісімнадцять, я наробив їм клопоту через одну дівчину; урятувався лише тим, що пішов за шилінґ королеві служити — до Третього лінійного піхотного полку, що саме вирушав до Індії.

Проте служба моя скінчилася швидко. Тільки й навчився, що марширувати та з мушкета стріляти. Поніс мене дідько якось до Гангу купатися. Добре, що зі мною був у воді товариш, сержант Джон Голдер, — а він був найкращий плавець на весь полк. Виплив я на середину річки, аж там крокодил: відбатував мені праву ногу вище коліна, мов ножем. Я знепритомнів би, втративши стільки крові, якби Голдер не підхопив мене й не виніс на берег. П’ять місяців я пролежав у шпиталі і вийшов звідти на дерев’янці, не придатний ані до війська, ані до будь-якої служби.

Зазнав тоді я злигоднів, як ви й самі розумієте, — немічний каліка, та ще й у двадцять років. Проте нема того лихого, щоб на добре не вийшло. Одному чоловікові, на ім’я Ейбл Вайт, що мав там індигові плантації, знадобився наглядач, який стежив би за його кулі та їхньою роботою. А він, на щастя, був другом нашого полковника, — той відтоді турбувався про мене. Полковник мене залюбки відрекомендував йому, а те, що наглядач увесь час на коні їздить, мені не завадило; кульша в мене була досить довга, щоб у сідлі триматися. Я повинен був верхи об’їжджати плантації, наглядати за робітниками й доповідати про ледачих. Платня була добра, житло — теж добряче, і я вже думав, що зостанусь на тих індигових плантаціях назавжди. Містер Ейбл Вайт був чоловік добрий, частенько заходив до моєї хижки викурити люльку, бо тамтешні білі люди живуть у великій приязні один з одним, — не те, що тут.

Та не судилося мені зазнати там щастя. В країні раптом спалахнув заколот. Ще за місяць до того ми жили собі тихо, спокійно, наче в Сурреї або в Кенті, а тут двісті тисяч чорних дияволів перетворили Індію на пекло. Ви краще, звичайно, знаєте про це, джентльмени, — більше, ніж я, бо про це багато написано, а я до читання не дуже охочий. Я знаю лише те, що на власні очі бачив. Наша плантація була коло містечка Мутри, на межі Південно-Західних провінцій. Щоночі все небо палало від полум’я підпалених хижок, щодня через нашу садибу проходили європейці з жінками й дітьми, що тікали до Аґри, де були англійські війська. Містер Ейбл Вайт був упертий чолов’яга. Сидів собі на веранді, попивав віскі й курив сигари, а вся країна тим часом палала вогнем. Ми, звичайно, залишилися з ним, — я та ще Давсон, що разом з жінкою підбивав у нього рахунки та хазяйнував. Але одного разу все полетіло шкереберть. Цілий день я пробув на далекій плантації й саме повертався надвечір додому, коли раптом помітив на дні яруги якусь темну купу. Я під’їхав туди, і в мене серце захололо: то була Давсонова жінка, порізана на шматки й кинута шакалам на поживу. Трохи далі на дорозі лежав долілиць сам Давсон із вистріляним револьвером у руці, а перед ним, поряд, — четверо забитих сипаїв. Я зупинив коня, не знаючи, куди краще повернути, аж тут побачив, що з даху хижки Ейбла Вайта шугнув дим і вибухнуло полум’я. Я зрозумів, що вже нічим не зараджу господареві, лише сам загину, коли поткнуся туди. Звідти добре було видно сипаїв у червоних мундирах; їх там було кількасот, вони вигукували щось і підстрибували довкола підпаленого будинку. Хтось із них помітив мене, і повз мою голову просвистіли кулі; тоді я завернув коня, помчав через рисове поле і вночі був в Аґрі.

Але там було так само небезпечно. Уся країна гула, мов розтривожений вулик. Англійці збиралися в невеликі загони; вони хазяйнували тільки там, де командувала їхня зброя. На всіх інших землях вони були безпорадними зайдами. То була війна мільйонів проти сотень, і найгірше було те, що проти нас билися наші власні війська — піхота, кіннота, артилерія; ми їх вивчили, вишколили, а вони били нас нашою зброєю і сурмили наші сигнали.