Читати книгу - "Світанок"

О Боже!

— Ага, звісно, звісно, — пробурмотів я. — Мабуть. Та й Лі, може, ще не наїлася.

Я простягнув руку й забрав у неї харчі — так і тримав на витягнутій руці. Піду викину десь під дерево. Не хочеться зараз її засмучувати.

А тоді я згадав про Едварда.

А ти не смій їй нічого говорити! Хай вона думає, що я все з’їв.

Я й не поглянув на нього, щоб переконатися, що він зробить це. Краще йому зробити саме так. Кровопивця дещо мені винен.

— Дякую, Джейкобе, — сказала Есме, усміхаючись до мене. Як на цьому кам’яному обличчі могли розцвісти ямочки, чорт забирай?

— Ага, дякую, — відповів я. Лице моє палало — більше, ніж зазвичай.

Оце головна проблема спілкування з вурдалаками — ти до них звикаєш. Вони починають змінювати твою картину світу. Вони починають здаватися друзями.

— Ти пізніше прийдеш, Джейку? — запитала Белла, коли я вже хотів тікати.

— Е… не знаю.

Вона стулила губи, наче стримувала усмішку.

— Будь ласка! Раптом я змерзну?

Я глибоко вдихнув через ніс — і тут-таки збагнув, що це була не найкраща ідея. Я кліпнув.

— Можливо.

— Джейкобе! — гукнула Есме. Я продовжував задкувати до дверей, тож вона зробила кілька кроків до мене. — На ґанку я лишила кошик із речами. Це для Лі. Я їх щойно випрала — і намагалась якнайменше торкатися, — вона нахмурилася. — Ти не віднесеш їй?

— Обов’язково, — буркнув я й поквапився за двері, поки ще хтось не примусив мене почуватися ніяково.

РОЗДІЛ 15. ЦОК-ЦОК, ЦОК-ЦОК, ЦОК-ЦОК

Гей, Джейку, я гадав, що потрібен тобі буду увечері. Як так сталося, що ти не збудив мене, перш ніж Лі лягла спати?

Бо ти поки що не потрібен. Я впораюся сам.

Сет уже вийшов на вартове коло з півночі. Щось було?

Ні. Нічогісінько.

Ти робив вилазки?

Він наштовхнувся на слід, який я полишив, і попрямував уздовж нової стежки.

Так, я кілька разів відбігав уперед. Знаєш, просто перевіряв. Каллени збираються вирушати на полювання…

Пора вже.

Сет помчав назад до головної стежки.

З ним нести варту було легше, ніж із Лі. Хоч вона старалася — дуже старалася, проте в її думках завжди було якесь подвійне дно. Їй не хотілося бути тут. Вона не хотіла піддаватися тому дружньому почуттю до вампірів, яке зароджувалося в моїй голові. Вона не хотіла долучатися до ніжної дружби Сета з вурдалаками, яка що день, то міцнішала.

Але ж сміхота! Я гадав, що найбільше проблем у неї виникатиме зі мною! Ми завжди дратували одне одного, коли були в Семовій зграї. Проте зараз у її свідомості не було антагонізму зі мною — тільки з Калленами та Беллою. Цікаво чому. Може, вона просто була вдячна, що я не змусив її забиратися геть? Либонь, тепер я ліпше розумів її ворожість. Хай там як, але вартувати з Лі зараз було зовсім не так погано, як я собі уявляв.

Звісна річ, вона не аж так змінилася. І їжа, і харчі, які їй передала Есме, зараз пливли річкою за течією. Навіть потому як я з’їв свою частку — не тому, що запах був непоборний, коли я забрався подалі від вампірів, а просто я хотів показати Лі приклад жертовності й терпіння, — вона відмовилася. Невеличкий лось, якого вона зарізала десь опівдні, не вгамував достоту її голоду. І значно погіршив гумор. Лі ненавиділа сире м’ясо.

Може, варто зробити велике коло на схід? — запропонував Сет. — Зайти глибше в ліс, поглянути, чи там на нас не чатують.

Я міркував про це, — погодивсь я. — Але краще зробімо це, коли всі втрьох не спатимемо. Я не хотів би тут ослаблювати чати. Але треба буде обов’язково все розвідати, перш ніж Каллени вирушать на полювання. І чимшвидше.

Правда.

Це наштовхнуло мене на думку.

Якщо Калленам удасться вирватися звідси без утрат, їм справді варто рухатися далі. Певно, їм слід було забиратися вже тоді, коли ми вперше прийшли їх попередити. У них мають бути інші схованки. І мусять бути друзі на півночі, хіба ні? Хапати Беллу й тікати. Здавалося, це очевидний вихід у такій ситуації.

Я, мабуть, мав їм це запропонувати, але злякався, що вони послухаються мене. Я ж бо не хотів, аби Белла зникла — і я б уже ніколи не дізнався, витривала вона чи ні.

Ні, це все дурниці. Треба сказати їм, що час пакуватися. Немає їм сенсу залишатися, та й мені буде ліпше — не легше, проте здоровіше, — якщо Белли не буде поряд.

Легко казати зараз, коли Белла не тут, коли на її обличчі не читається захват від моєї присутності — і коли вона кігтями не чіпляється за життя…

О, я вже питав про це Едварда, — подумав Сет.

Про що?

Я запитав, чому вони досі не забралися. Могли б переїхати до Тані чи деінде. Далеко, щоб Сем не міг їх дістати.

Мені довелося самому собі нагадати, що я тільки-но збирався давати Калленам саме таку пораду. Що так буде найкраще. Що я не маю лютувати на Сета за те, що він знімає з моїх плечей цей тягар. Зовсім не маю лютувати.

І що ж вони сказали? Просто чекають на віконечко, щоб прослизнути?

Ні. Вони не збираються йти геть.

Така новина не мала б обрадувати мене.

Чому ні? Це ж дурість.

Ні, не зовсім, — мовив Сет, захищаючись. — Чимало часу піде на те, щоб облаштувати медичну допомогу так, як вона облаштована тут. У них під рукою все, що потрібно для Белли, і є можливість організувати все ще краще. Саме тому вони й хочуть вийти на полювання. Карлайл вважає, що Беллі незабаром знадобиться більше крові. Вона майже випила всю кров першої групи, резус негативний, яку для неї запасли. І йому не подобається, що запаси тануть. Отож він хоче накупити побільше. Ти не знав, що кров можна купити? Якщо ти лікар, звісна річ.

Я ще не готовий був міркувати логічно. Все одно це дурість. Вони ж можуть забрати більшість речей із собою, хіба ні? А там, куди переїдуть, украдуть усе, що їм потрібно. Чи зважатиме