Читати книгу - "Генерали імперії"

Вишитий рушник оповив хрест.

Полум’яніє українська калина з берегів Тясмину на могильній плиті. Велелюдно на крутому березі Лами.

Хотілося б (та й то для того,

Щоб не робили москалі

Труни із дерева чужого),

Аби хоч крихітку землі

Із-за Дніпра мого святого

Святії вітри принесли…

Та й більш нічого!

Лунали ці слова Тараса Шевченка, як висипали на могилу Дорошенка землю батьківщини, милої його серцю отчизни України.

Була середина листопада 1999 року, в Підмосков’ї, хоч ще й було сонячно, але вже стояла різка прохолода. Спорожнілі поля, прозора далина. Кружляло багряне листя і з тихим шерхотом летіло за вітром.

За давнім українським звичаєм земляки поставили на могилу гетьмана чарку горілки, накрили її скибкою хліба, самі випили за упокій душі гетьмана, і полетіла над прадавнім Яропольцем прадавня українська після про славного Дорошенка:

Ой, на горі

Та женці жнуть,

А попід горою,

Яром-долиною

Козаки йдуть.

Гей, долиною,

Гей, широкою

Козаки йдуть…

І здавалося, що разом з черкащанами біля могили гетьмана співає вся Україна. Чути було пісню й на старому кладовищі, де поховані гетьманова дружина Агафія Борисівна Єропкіна, його Солодка Гапочка, московська дворянка, яка принесла стільки щастя самотньому, усіма забутому й покинутому гетьману в московському полоні, і син їхній Олександр, від якого й пішли спершу Загряжські, а потім і Гончарови. Лунатиме пісня, як символ материнської любові України до її великого сина. Чи повернуться коли українські гетьмани в Україну — Многогрішний і Самойлович (навіть Самойлович!) із Сибіру, Іван Виговський невідомо й звідки, бо й досі точно не встановлено, де саме він похований, хоча ймовірно, що в передгір’ях Карпат у Скиті Манявськім, Іван Мазепа з-за Дунаю, Петро Дорошенко з Московщини — пора їм уже додому повертатися, ой пора…

Гей, долиною,

Гей, широкою

Козаки йдуть!

Попереду Дорошенко

Веде своє військо

Хорошенько…

Хоча краєзнавчий музей села Ярополець і носить ім’я лише одного Пушкіна, проте там у парі «ідуть» (і є його гордістю) дві історичні особи — Пушкін і Дорошенко. Ідуть вони, міцно пов’язані чарівною Наталонькою Гончаровою, дружиною першого, праправнучкою другого, тією Наталонькою, про незвичайні почуття до якої поет у захопленні писав:

«Коли я її вперше побачив, її красу тільки-но починали помічати в світському товаристві. Я її полюбив, голова у мене закрутилася…»

В історії російської поезії і — візьмемо ширше — Росії праправнучка українського гетьмана зайняла тільки своє, тільки їй належне вічне місце. Тож і гетьман Дорошенко, який «больше всех ненавидел русских» (якщо вірити Пушкіну) через праправнучку свою теж навічно увійшов в історію поетичної Росії (політичної Росії він увійшов ще раніше). В історію ж України — то окрема тема, то як кисень, яким ми дихаємо, як рідне небо, під яким ми живемо на своїй землі.

А щодо Ярополчого — місцевий патріотизм чи що? — то наш гетьман там справді «в чести». В музеї гарно оформлений стенд, присвячений нашому гетьману, там виставлений уривок з листа сучасника Дорошенка про те, що «Гетьман Петро был муж зело красен собою».

І підведуть відвідувачів до бюсту з каррарського мармуру, висотою 70 см, та з гордістю скажуть:

— Ось він який на вигляд, гетьман — красень Петро Дорошенко…

І справді, хто гляне на творіння скульптора, так і скаже: гетьман-красень! І врода у нього чоловіча, мужня, козацько-українська.

Бюст створив року 1776 відомий скульптор, швейцарський німець Олександр Тріпполь (1744–1793), випускник Академії мистецтв у Копенгагені, почесний член Британської та Прусської академій мистецтв.

Посольство Швеції в Москві вже кілька разів намагалося викупити в музеї за добрі гроші бюст українського гетьмана (то — чи не єдина робота талановитого скульптора, що збереглася), але музей дорожить нею, як святинею.

Тріпполь зобразив московського полоняника в елегантній шапочці-«гетьманці» з пером — традиційному головному уборі Дорошенка. Видно, що Петро Дорофійович вже почав відпускати в Ярополчому вишукану борідку. Злегка видовжене, породисте (як у селі казали, боярське) обличчя, темно-карі очі, красивий профіль. І коли працівники музею підводять своїх відвідувачів до бюсту Дорошенка, неодмінно скажуть (не без гордощів. Ні, таки з гордістю!):

— Ось він, гетьман-красень Дорошенко!

Іноді цей вигук звучить ще й так:

— Ось він, НАШ гетьман-красень Дорошенко!

«Наш» в тому смислі, що Петро Дорофійович віку доживав, помер і похований у них, в Ярополчому, тож їхня тепер знаменитість.

Але під погруддям Дорошенка роботи Олександра Тріпполя для чогось виставлено цитату про те, що «из всех гетманов он (Дорошенко) больше всех ненавидел русских».

Так, так, Олександра Сергійовича ніким досі не спростоване твердження. Власне, присуд.

Невже Пушкін так не любив одного з своїх предків, чия врода, як ми вже знаємо, через століття передалася праправнучці гетьмана, чарівній Наталоньці Гончаровій, незвичайній любові Пушкіна? Щось у це не дуже віриться.

Але ж написано пером, та ще пером самого Пушкіна, а росіяни ж недарма кажуть: «что написано пером, того не вырубишь и топором».

Проте не будемо вдаватися до «топора», щоб вирубати — цур йому!

Бо, якщо вже бути точним, то це суща неправда, що гетьман ненавидів руських. З якого дива? Вони йому були, як навзагал, все одно — в плані любові — та і як можна любити народ? Цілий народ? Націю, етнос? Хіба він жінка? То жінку люблять.

Та й був час, коли він схилявся навіть на бік Московії, і не його, а її, Московії, вина, що з тієї приязні нічого втішного не вийшло. Петро Дорошенко ненавидів не руських як таких — вони не гірші й не кращі за інших — а російську монархію, яка за його життя рік за роком ціленаправлено, підступно, затято й жорстоко душила Україну, перетворюючи її на свою рабу, (і після нього це робила століттями, навіть мову її забороняла) і ще й сьогодні мріє таке утнути і щось там для цього й робить, досі ніяк не відвикнувши від свого вродженого імпер-шовінізму. Звідси і нешанобливі почуття Дорошенка до руських, які намагалися будь-що вбити в ньому любов до свого краю і запроторити його подалі від рідних палестин, що їм і вдалося. То чого ж він їх мав любити? Тим більше, коли їх було за що ненавидіти.

Та й сам Олександр Сергійович, врешті-решт, це збагнув, адже у власних примітках до поеми «Полтава» зафіксував нарешті сущу правду:

«Дорошенко — один из героев древней Малороссии, непримиримый враг русского