Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

Ся полїтика супроти Татар і князїв була, видко, дїлом цїлих громад, а не самих тільки якихось їх провідників або бояр. Се виразно показує отсей епізод з Звяглем, показують і лїтописні оповідання, що нїчого не згадуючи про князїв або посадників, говорять все про громади: вони то „мали на Татар надїю”, і на них мав завзятє Данило; тому нищив не самих провідників, а цїлі городи, цїлі землї. Самим страхом від Татар їх полїтики нїяк не можна витолкувати: кількаразові спустошення аж надто виразно показали сим громадам, що Данило їм далеко небезпечнїйший, нїж Татари. Татарська протекція надїй не оправдала; за „людьми татарськими” нїхто не обстав 12), а проте вони таки тримали ся Татар та всякими способами викручували ся від Данила — видко таки волїли татарську зверхність як Данила.

Таке становище їх не можна инакше пояснити як змаганнєм виломити ся з під князївсько-дружинного режіму, що важким тягарем лежав на народнїй масї й наприкрив ся її. Під татарською зверхністю громади могли шукати більшої свободи своєї громадської самоуправи, лекшого оподатковання (такі факти звістні і з часів арабських або турецьких завойовань у візантийських землях). Під татарською зверхністю громади виступають зовсїм свобідно й автономно, нема анї слїду татарських залог, наставників-баскаків, або чогось такого. Обовязок давати хлїбну данину („орати пшеницю й просо”, як каже лїтописець) мабуть не був дуже обтяжливий. З рештою треба памятати, що сей громадський рух розвинув ся, як бачимо, в найбільше глухих, пограничних краях, що все бокували від полїтичного вічового й князївсько-дружинного житя земських центрів (Київа, Володимира, Луцька) й могли від давна задержати певний пасивний сепаратизм, що й виявив ся тепер у сїм против-князївськім руху 13).

Наслїдком сього руху було відновленнє тих більше-меньше суспільно полїтичних відносин, які істнували перед київською княжою окупацією. Земля розсипаєть ся на дрібні городські громади, не злучені між собою нїякою тривкійшою орґанїзацією (скільки можна судити з скупих оповідань лїтописи), окрім спільности й солїдарности інтересів певної хвилї; з дуже слабою полїтичною властию, з повною перевагою самої самоуправної громади 14). Та обставина, що сї автономні громади тепер стояли під татарською зверхністю має анальоґію в становищу старих громад, переддружинних часів, під зверхність Хозарської орди.

Лїтописець не дає нїяких пояснень про початки сього руху. Бачимо тільки, що вже під час першого похода Бату через Русь, на Угорщину, болоховські громади перейши під безпосередню зверхність Татар. Се каже здогадувати ся, що інїціатива таких відносин вийшла не від Татар, що йшли спішно, розглядати ся в руських відносинах не мали часу, і взагалї ще дуже мало були в них орієнтовані, — пішла вона від самих громад. Чи тодї ж рух сей обняв сусїдні порічя Случи й Тетерева, чи пізнїйше доперва — на се не маємо вказівок; тутешнї громади виступають, вперше і в остатнє, тільки в р. 1254-5. Можна б думати, що вони піддали ся Татарам разом з Болоховцями 15); але та обставина, що Данило в своїм погромі Болоховцїв 1241 р. полишив послучські й потетеревські краї в спокою, скорше б промовляла за тим, що вони вже по поворотї Татар прийшли в безпосередню залежність від них.

Розумієть ся, сей рух був дуже на руку Татарам. Він давав лїпшу забезпеку їх власти, ослаблюючи противну їм князївсько-дружинну силу. Задержати в своїй зверхности такі громади, що жили зовсїм або майже зовсїм відокремленим житєм, не лучачи ся в нїякі ширші орґанїзації, Татарам було лекше, нїж землї з княжою властию, з дружинною силою. Тому дуже правдоподібно, що заохочені сими проявами, Татари пробували й від себе розширяти сей рух та переводити поодинокі городи й округи в безпосередню залежність від себе, усуваючи княжу власть. Вище я висловив здогад, що походи Куремси 1253-4 рр. на Понизє й полудневу Волинь мали на метї розширеннє далї на захід території, залежної безпосередно від Татар, і що тут теж були прихильні до того елєменти, як показує історія підданства Татарам Бакоти і та згадка про Батиєву грамоту у кремінецького посадника Андрія 16). Але опір Данила і його походи на татарських людей мали наслїдком те, що Татари постановили дати спокій Галицько-волинській державі й більше розширяти на захід свою територію не важили ся: Горинь і пізнїйше зістала ся границею сеї території, як дає розуміти лїтописне оповіданнє з часів Мстислава Даниловича 17). Натомість, здаєть ся, вони дуже широко розвинули сей лад далї на схід — на Поднїпровю. При повнім майже браку звісток про житє Поднїпровя в другій половинї XIII в. ми, розумієть ся, безпосереднїх звісток про се не знайдемо; але розглянувши ся в тутешнїй полїтичній ситуації, зможемо дещо, бодай з деякою правдоподібністю, звідти викомбінувати.

Примітки

1) Див. вище особливо c. 83-7.

2) Лїтературу див. в прим. 21.

3) Іпат. c. 278 і ще c. 376, але в остатнїм варіантї: Борохова.

4) Лїтописні звістки про Болоховцїв XIII в. — Іпат. c. 511, 516, 526-7.

5) Див. Історію Київщини c. 44.

6) Про се див. т. II c. 548, на істнованнє чорноклобуцьких осад на Побожу вказують топоґрафічні назви від слів Торки, Кумани — див. ibid. c. 585.

7) Інтересна з сього погляду згадка Болохового поля на галицько-волоськім пограничу, на Покутю, десь недалеко Городенки — в грамоті кор. Володислава 1434 р. — Чтенія московські 1887, III, c. 39-40, про нього див. Записки XXX бібл. c. 6.

8) Див. розвідку Богдана (І. Bogdan) Über die rumänischen Knesen, Archiv für Sl. Phil., XXV-VI (по румунськи: Despre cneji romąni — Annele Acad. Romane, sect. istorice, 1902-4) — виказує аналїзою документального матеріалу, що сї князї були сїльськими начальниками, і слово ”князь” тут відповідає румунському терміну jude, judec (judex, Dorfrichter).

9) ”Гребля” — думають про вали міст, але можуть бути і греблї.

10) Оттуда же плЂнивъ землю Болоховьскую и пожегъ: оставили бо ихъ Татарове, да имъ орють пшеницю и просо, Даниль же на ня болшую вражьду держа, яко отъ Татаръ болшую надежду имЂаху” — Іпат. c. 527.

11) По рати же Кремянецькой КуремьсинЂ Даниль воздвиже рать противу Татаромъ: сгадавъ с братомъ и со сыномъ посла Деонизия Павловича — взя Межибожиє; потомъ же воевахуть людье Данилови же и Василкови Болоховъ, а люди Львови Побожьє и