Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

— Правильно!

— Так його!

— Щоб знав, як пити! Як людей нервувать!

— Думали, що він нещасна жертва, а він!..

— Ще йому, ще!

— І ми можем додати!

Натовп настроєний був уже весело, напруження спало.

Гостроносий більше ляпасів не давав, рвучко підвівся, переступив через «утопленика» і пішов геть. Натовп розступився перед ним, даючи дорогу.

— Нічого, ми його у витверезник одвезем, там з ним поговорять,— бадьоро казав кремезний рятувальник, беручи «утопленика» під пахви і ведучи до човна.

— Ти хоч би спасибі сказав людині, що врятувала тебе!

— Хоч би прізвище дізнався.

— Думаєш, легко було йому такого бугая з води тягти! — гукали люди вслід «утопленику». Але той тільки дурнувато витріщався,— видно, ще не прийшов до тями.

Човен одплив. Люди почали розходитися.

— Ой! Треба ж годинник покласти! — зойкнув я, тільки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руці. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. А де ж сірі штани? Нема сірих штанів. Може, не тут, може, лівіше... І там нема... Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Миготять перед нашими очима сотні облич і всі незнайомі. Здається, не тут... Далі... Ой, ні! По-моєму, назад!.. Ні-ні, вперед... Ні, я тобі кажу, назад... А може, справді вперед? Бігаємо ми взад-вперед, не можемо знайти ні місця того, ні дядька-артиста, ні сірих його штанів. Та й як же його знайдеш, коли всюди і пісок однаковий, і люди однаково голі, ніяких тобі особливих прикмет!

Ой, нащо ж нам був той фальшивий утопленик?! Що ж тепер буде?!

— Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плаває. А я по берегу побігаю.

Роздягнувся Ява, шубовсть у річку.

А я берегом бігаю. Далеко одбігать не наважуюсь, щоб хоч Яву не загубити. Але бігаю весь час. І людям в обличчя заглядаю...

Через півгодини вилазить Ява з води. Хекає знесилено:

— Нема...

— Може, він... втопився? — розгублено кажу я.

— А штани? Штанів же нема... А поплив він без штанів...—переконує мене Ява.— Та й плаває він так, що море тобі перепливе і не втопиться.

— Що ж робить?

— А хіба я знаю?

Такий розпач мене охопив — хоч плач. Хороший, симпатичний чоловік дав мені годинника. «Будь,— сказав,— другом, поклади,— сказав,— на мої штани, щоб мені не вилазити...» А я... друг називається! Забрав годинника і — фьюіть! — шукай вітра в полі...

— Яво, виходить же, що я вкрав годинника,— сказав я, скривившися.

Чесний Ява знизав плечима.

Ніколи в житті я не був собі такий противний, як зараз.

Звичайно, ні я, ні Ява — не були ми безгрішні. Трусили ми інколи грушу-гниличку у сусідки баби Насті, у Книшихи. Так там же тих груш стільки, що вони все одно гнили у траві невизбирані. Та й баба Настя була така шкиринда, така уредна, що від неї вся вулиця наша стогнала. І трусили ми грушу не стільки заради отих паршивеньких гниличок, скільки на знак протесту проти нехорошого баби Настиного характеру.

А то ще я колись, як малим був, украв у своєї тітки пиріжок з маком. Каюся. Так то ж у рідної тітки і то ж пиріжок! А це в чужої людини, і не пиріжок, а годинник — дорогу річ.

А ми ж збиралися затримувати злодіїв! Як же затримувати, коли я сам злодій!

Мені хотілося стати і, ридаючи, гукнути на весь пляж:

«Товариші міліціонери! Беріть мене за «шкірки» і ведіть мене у район. Я злодій! Я вкрав годинника у хорошої людини, яка повірила в мою чесність. Беріть мене, товариші міліціонери!»

Але я не став і не сказав. Бо не було, на моє щастя, поблизу жодного міліціонера. А може, й був — тільки голий. А хіба пізнаєш міліціонера, коли він голий. Та й взагалі голий міліціонер — це не міліціонер. Ніякого трепету перед голим міліціонером нема. От, скажімо, товариша Валігуру, міліціонера, що в нашому селі живе, наш сільський п'яниця Бурмило визнає тільки тоді, коли той при всій формі. А коли, бува, порається міліціонер у себе на городі без кашкета і без кітеля, а в самих лише галіфе, і в цей час покличуть його люди втихомирити Бурмила, і він прийде в чім був,— то Бурмило на нього й дивитися не хоче, тільки тьхукає:

— Тьху! Хто такий! Не знаю тебе! Вхаді атсюдова! Пшов! Тьху!

А варт лише товаришеві Валігурі піти й надягти міліцейського кітеля, а головне, кашкета, як Бурмило враз стає смирним, як вівця, каже: «Звиняйте, гражданін начальник»,— і йде додому спати.

Ні, голий міліціонер — це не міліціонер.

— Знаєш що,— сказав Ява.— Так ми артиста не знайдем.

— То що — в міліцію? — перебив я його, відчуваючи холодок під серцем.

— Ага! — пхикнув Ява.— Нас там якраз чекають. Іди! Будь ласка! І передавай привіт міліціонеру.

— А що ж? — спитав я, мало не плачучи.

— Ми як сюди прийшли? Через міст. А назад люди як ідуть? Теж через міст. Іншої дороги нема. Так-от, сядем біля мосту і ждатимемо. Або ми його побачимо, або він нас. А з пляжу він ще не пішов. Точно! Куди він без годинника піде?

Ну що ж! Погодився я. Може, й правду каже Ява. Доцільніше, мабуть, біля мосту сидіти, ніж, висолопивши язика, бігати по пляжу. Пішли ми на міст. Посідали біля поруччя: Ява з правого боку, я — з лівого. Сидимо. Вже сонце на вечірній пруг завернуло. Потяглися люди з пляжу додому. Щільною стіною, майже впритул один до одного йдуть та йдуть... Аж очі болять дивитися. І голова паморочиться. Хіба помітиш когось у такій юрбі. Єдина надія, що нас помітять.

І такий у мене був нещасний вигляд, що якась жінка раптом схилилася до мене, проказала: «Бідна дитина»,— і несподівано ткнула мені у руку три копійки. Мене всього аж пересмикнуло —