Читати книгу - "Далекий простір"

прямуючи вперед, натовпи сірих істот у накидках, із опущеними головами. Так, тепер він розуміє, навіщо ці вікна і цей вид на житловий квартал. Тут, нагорі, на вершині, відгородженій стінами вищої влади, в оточенні сліпих апаратників, можна втратити відчуття реальності. Будеш бачити тільки папери, накази, цифри. Цифри і літерки прізвищ, які нічого не говорять. Квадрат, який забитий самими лише управлінськими структурами і вариться у власному соку, вивергаючи накази в нікуди, – від цього можна збожеволіти.

Пролетів гвинтоплан на тлі далекого рівня. Очі упиралися в залізо і бетон, у вічка темних каркасів, які множилися до безкінечності вдалину. І там, над головою, теж лише залізо. Габр подивився на годинник: до кінця робочого дня залишалося дві години. Через дві години він буде біля моря, в Тихому Куточку, там його чекає Наталі. Дві години потрібно ще сидіти тут. Навіщо? Він Міністр, він на службі.

– Я – Міністр, – сказав він уголос. – Я Міністр Державного Об’єднання. Я вирішую долі людей. Я сама влада.

Раптом він сів навпочіпки і дико розсміявся. Що відбувається? Де він знаходиться? Що він тут робить? Думка безумна, але захоплююча. Навіщо мені це потрібно? Він послухався Наталі, так. Діватися не було куди. Зачекай… Він міг піти, так, із Тихого Куточка. Чому він не пішов? Він розумів: його відразу намацають і виловлять. І тоді все. Так, він не міг нікуди піти, навіть якщо би досі хотів. Тут він Міністр, він недосяжний. А виловлений у відкритому полі службами безпеки сліпих він – кримінальник, психічно хворий, який підлягає осліпленню. І виривати його з рук сліпих зрячі не будуть. Про це йому теж сказала Наталі.

Габр підвівся. Тут, у міністерському кріслі, він забувався. Але надходила мить, коли ні з того ні з сього стіни, що його оточували, починали насуватися на нього, погрожуючи задушити. Мені тісно. Я в клітці. Це почуття було нестерпним, відчайним. Невже це він, міністр? І невже цим має скінчитися диво його прозріння? Чи варто було прозрівати? Яким він був вільним тоді, на самому початку, коли вже не був сліпим, але був іще ніким… Так, він боявся, страх отруював його щастя, але так кликала далечінь. І хотілося втекти. Подалі. І там, у тій далечині, в далекому просторі, був весь сенс. Його перші хвилини біля моря: коли сонце ще не було сонцем, а було величезним, круглим. І те, що бігло з усіх боків до нього, до його ніг, задихаючись у радісній піні, – було таким незрозумілим і захоплюючим. Ще не названим. Все було вперше, все вторгалося в душу і заповнювало її до країв. А тепер? Він прилітає в Тихий Куточок і йде до моря, щодня він бачить одне й те саме. Кожен день. Він звикає. І, хоч як дивно, далечина вже не розриває йому серце, як колись. Чому?

Пролунав дзвінок, і ввійшов секретар, маленький згорблений чоловічок у накидці міністерського службовця; обличчя, нахиленого до землі, не видно.

– Пане Міністре.

– Так.

– Прийшли зведення з управлінь квадратів.

– Покладіть на стіл, я працюю.

– Слухаю, пане Міністре.

Секретар повільно пішов у напрямку столу, за два кроки зупинився і, витягнувши руку, намацав край кришки.

– Залиште мене.

– Слухаю.

Секретар розвернувся і так само повільно дійшов до дверей, намацав ручку.

Зведення з управлінь квадратів. У чому ж солодкість влади? Хіба відчуває він бодай якусь солодкість? Хіба не душиться він у цих стінах? І це все, що дає влада? Влада – це контора… Лише контора. Щось відходить безповоротно. Чи це він біг від служб безпеки, стрибав у магніт-блок? Чи це він повз по холодній, яка прилипала до пальців, залізній балці? А той музикант із кав’ярні… І священик? А Нія? Дивна жінка. Вона… А професор Мокр… Коли це було? З ким?

Габр підійшов до столу і, стоячи, набрав на комп’ютері дані професора Мокра. Ось його радіофон на екрані: 8-8-4-3-К-Р-10. Тремтячими пальцями він набрав номер.

– Алло.

– Так, я слухаю.

– Професоре…

– Так, хто це?

– Ви не впізнаєте мене?

– Габре, чи що?

– Так, професоре.

– Куди ти пропав? Я вже почав турбуватися. Наговорив мені всяких нісенітниць про галюцинації – і зник на стільки часу. Алло, де ти зараз?

– В одному кабінеті.

– Кабінеті?

– Це довго пояснювати, професоре.

– Щось сталося? Чому ти мовчиш?

– Не знаю навіть як сказати. І сталося, й ні.

– Але з тобою все в порядку?

– Так. Ви пам’ятаєте нашу розмову?

– Звичайно. А в тебе якісь нові думки?

– Ви мали рацію тоді, щодо книжок.

– Яких книг?

– Книги, в яких нічого не написано.

– А…

– У них написано.