Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

простягнений на дибі, будеш спокійніший від твого ката, і хвороба, якщо не проклинатимеш фортуну і не піддаватимешся недузі, одне слово, все те, що інші сприймають як зло, зм'якшиться, обернеться благом - треба лишень, щоб ти, піднявшись над усім тим, став вище. Чітко з'ясуй для себе одне: благом є тільки те, що чесне; тоді й усі прикрощі, хай лише їх схвалить доброчесність, справедливо можеш назвати благом. На думку багатьох, ми обіцяємо більше, ніж це може охопити людська природа. І недаремно так думають: усі думки в них крутяться навколо плоті. А повернулися б до духу - тут-таки міряли б людину божою міркою.

Піднімися ж духом, Луцілію, найкращий з-між людей! Облиш словесні забави тих філософів, які наважуються таку величну науку зводити до тлумачення складів і, навчаючи душу всілякого дріб'язку, принижують її, здрібнюють! Облиш усе те - і станеш подібним до тих, хто винайшов ту науку, а не до тих, хто її тлумачить, хто тільки зайнятий тим, щоб філософія видавалася радше заплутаною, ніж величною. Сократ, відкликавши всю філософію до людських звичаїв, сказав, що найвища мудрість - це розрізняти, де зло, а де - благо. «Тримайся,- закликає він,- якщо маю в тебе якусь повагу,- тримайся тієї засади - і будеш щасливий. Хай і видаватимешся комусь дурнем - не виправдовуйся. Хай ображає, хай кривдить тебе, хто хоче,- від того не буде тобі жодної шкоди, аби лиш доброчесність була з тобою. Якщо хочеш бути щасливим, якщо справді хочеш прислужитися добру,- дозволь іншим зневажати тебе». А цього осягнути можна тільки тоді, коли зрівняєш між собою всі блага, адже благо невіддільне від чесності, а чесність не може бути то більшою, то меншою. «То як! - здивуєшся,- нема різниці в тому, чи Катона вибрали претором, чи відкинули(1)? Нема різниці, чи переміг він у Фарсальській битві, чи зазнав поразки(2)? Хіба назвеш рівними ті блага: одне, коли Катон, тоді як переможеною була його справа, сам не був переможений, друге - коли б переможцем повернувся на батьківщину і запровадив мир?» - А чому б я не мав назвати їх рівними? Одна і та ж сама доброчесність бере гору над лихою долею і втишує прихильну. Доброчесність не може бути нижчою або вищою: у неї завжди однакова постава.- «Але ж Помпей втратить військо, але ж найкращий цвіт республіки, оптимати, як і передовий загін помпеянців, озброєний сенат, зазнають поразки в одній лише битві й падінням велетенської влади будуть розкидані по всьому світу: частина опиниться в Єгипті, частина в Африці, а ще частина - в Іспанії, тож навіть такої ласки фортуна не вділить республіці - струснути землю одним обвалом!» - «Хай там буде, що буде! Хай Юбі в його ж володіннях не допоможе ні знання місцевості, ані несхитна мужність вірних своєму володарю підлеглих; нехай жителі Утіки, зламані бідами, відмовляться від своєї незрадливості, нехай Сціпіона в Африці зрадить прихильне до його імені щастя, хай, кажу, трапиться будь-що, але давно вже передбачено, щоб Катон не зазнав ніякої шкоди(3).- «Але ж він таки переможений!» - Що ж, можеш і ту поразку зарахувати до того, в чому фортуна йому відмовила,- він так само стійко переніс те, що стало йому на дорозі до перемоги, як і те, що завадило йому домогтися претури: в день, коли його не допустили до претури, він грав у м'яча, а в ніч, коли вирішив загинути, читав книжку. Для нього не існувало різниці - позбутися претури чи життя, адже був переконаний: хоч би що трапилося, все треба переносити з гідністю. То чому б і ті зміни, яким улягла республіка, він не мав сприйняти мужньо, незворушливо? Хіба є щось таке, що не було б наражене на зміну? Ні земля, ні небо, ані те плетиво всіх речей, дарма що сам бог спрямовує його своїми діями. Не постійно ж воно перебуватиме в тому, що тепер, порядку: якийсь день неодмінно зіб'є його з уторованої путі. Все йде в межах свого часу: мусить народитися, зрости, згаснути. Та навіть усе те, що бачиш над головою, все, що ковзає своїми коловими шляхами, як і те, серед чого перебуваємо й ми, начебто на найтвердішій основі,- усе воно маліє, гине. Не знайдеш чогось такого, що не мало б своєї старості: хоч і різними проміжками, та до одного кінця веде природа геть усе, що існує. Що є, того не буде, але воно не пропаде - розпадеться. Для нас розпастися - все одно що померти. Бо ж ми дивимось, як-то кажуть, не далі від власного носа; що далі - того не бачить наш кволий, прив'язаний до плоті дух, інакше з належною мужністю сприймав би межу і свого життя, і життя своїх близьких,- коли б дійшов переконання, що все довкіл так і йде своєю чергою через життя і смерть: що зладнане, те розпадається, а що розпалося, те знову набуває ладу, бо ж у тому, власне, й полягає вічне мистецтво божества - керманича всесвіту. Тоді-то кожен, окинувши думкою віки, повторив би слова Катона: «Весь людський рід, що нині є, що буде завтра, приречений до смерті, про всі ті міста, що верховодять світом, як і про ті, що є оздобою великих країн, колись запитають, де вони були, бо їх зітруть з лиця землі різні напасті: одні сплюндрує війна, інші підточать супокій та дозвілля, що обертаються оспалістю, а також розкіш - згубна навіть для могутніх держав річ. Усі ті врожайні поля опиняться або під несподіваним розливом моря, або їх поглине раптовою западиною осіла земля. То чи маю обурюватись або впадати в розпач через те, що на якусь мить швидше сягну межі, до якої прямує все суще?» Великий дух повинен уміти коритись божеству і без зволікання піддатися тому, що повеліває всесвітній закон. Адже, згідно з тим законом, перед ним розкривається вихід або в краще життя - для світлішого, спокійнішого перебування серед усього божественного, або в лоно природи, аби там, уже напевно не відчуваючи нічого неприємного, він повернувся до цілості, змішався з нею докупи.

Отож чесне життя Катона є не більше благо, ніж чесна смерть, бо доброчесність не збільшується. Сократ твердить, що правда і доброчесність - одне й те ж саме, адже доброчесність, як і правда, не може зростати: у неї свої виміри, вона завжди повна. Тож нема підстав дивуватися, що всі блага рівні між собою: ті, що їх свідомо треба домагатися, і