Читати книгу - "Не вбивай"

— Коли така цікава, то ходи! Покладеш голову на колоду — цюк! — і нема.

Жінка в крик. Вихопилася, біжить. Народ відступає від помосту.

— Та це він шуткує.

— І шуткам московським не вір. Шуткуючи, заріже чоловіка.

Якась жінка з маленькою дитиною стояла.

— Ви його чому не лишили?

— Не мала з ким. Сама я одна, як той палець. Чоловік на війні.

— А не перестрашиться воно?

— Хай привикає. Я не хотіла йти, — пігнали.

— З усіх доколишніх сіл зганяють народ, як череду. Не скоро таке побачиш.

— Може, й скоро. Хто його зна, що завтра буде Тепер щось таке твориться, що перше й не снилося нікому.

— Антихрист...

Зацитькували себе.

— Ще, не дай Бог, почує салдат, і пропадеш ні за цапову душу.

— В Московщині винищили за те сила народу.

— І нищать ще.

Баба діда безногого на тачках везла.

— Дорогу дайте бідному каліці, дорогу!

Люди розступалися, скрипіли тачки.

— А ти, бабо, кращого повозу вже не мала? — питає москаль.

Баба вистрашено дивиться на ріжкатий капелюх, на волосся, посилане білим борошном, і хреститься.

— Багато нищих назлазилося, — завважує хтось. — Як на прощу йдуть.

— Тягнуть, як круки на жир.

— Кажуть, Кочубей перед смертю гроші роздаватиме.

— Які? Від нього останнього єфимка відібрали, ще й мучили, що мало. Питали, де заховав скарби.

— Може, за те й голову йому зрубають.

— Для грошей все зроблять з чоловіком.

— Навіть з таким, як генеральний суддя.

— Навіть з таким. На війну грошей потребують.

— Малчать!

Москалі бігають кругом огорожі і прикладами відштовхують цікавих:

— Атступісь!

— Бодай би тебе відступив Господь, як конатимеш, — вдарив мене у груди!

— Малчи

Народ мовкне, але перестрашені діти плачуть і кричать. Мами присідають з ними, щоб не бачила москва, й зацитькують.

— Цить, донцю, цить, мамка тебе не дасть.

— Кажуть, що йому сталося таке через новий двір.

— Кому?

— Та Кочубеєві. На старі літа нового двора не будуй.

— Бузину перед вікнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в ній лихо сидить.

— От плещуть казна-що, яка там бузина! — перебив їм дядько. — Булави захотілося Кочубеєві, а гетьманської булави ще ніхто щасливо не носив.

— А Іван Степанович двадцять літ її носить.

— Ще не доніс, потривайте.

Дідусь з голубом сивим на голові йшов. Перед ним розступалися люди, навіть салдати, — юродивого бояться. Ніхто не спиняв його. Підійшов під самі сходи і став.

Голуб знявся, злетів, закружив. довкола помосту і знову на голову сів.

Дідусь головою крутив.

— Колода і топір... Що це? Скотобойня?

Тишина.

— Гріха не бояться. З тих дощок дзвіницю построїти можна, щоб з неї дзвони ім'я Господнє благовістили. Люди притакували:

— Авжеж.

— Дерева Господь у лісі не садить, щоб на йому людей мордувати, воно росте людям на користь.

— Авжеж, авжеж...

— Кого це мордувати будете.? — питав, повертаючись до товпи.

Ніхто не відповідав. На салдатів подивився:

— Кого?

— Кочубея і Іскру, — відповіли йому.

— А життя ви їм дали?.. Бога ви не боїтесь? Господь велів ближнього свого любить. Нагого приодіти, голодного накормити, недужого посітити, — так-то ви сповняєте волю його? Беззаконіє творите повсякчасно і гнів Господній стягаєте на землю. Такий-то ви храм Бога живого єсте? Так ви соблюдаєте заповіти його? Таку-то церкву вселенськую строїте на землі?

Борода його тряслася, ноги дрижали, як у пропасниці, — тремтів. Голуб крилами махав.

— Собаки кровопивнії! Диявольського кодла сім'я. Поки знущатися будете над образом і подобієм Божим? Поки в крові будете мити руки свої? Відійдіть, старці, щоб не скарав вас Господь, що гляділи на таке беззаконня. Кара Господня гряде, Господь брань сотворить, і превратить престоли, і сожжет огнем городи і веси ваші, і кості псам на з'яденіє продасть...

Піною покрилися уста, повалився на землю, і тілом його корчило й підкидало, — від східців помосту до огорожі товкло.

Голуб знявся і високо літав йому над головою.

— А від нього не полетить, — дивувалися жінки.

— Голуб духа святого символ, — пояснював дячок.

— Дух святий з ним, він Божий чоловік.

— Всі ми Божі люди, та до диявола на службу пішли.

Двох людей взяло Божого чоловіка за руки к ноги і повернули ним так, що де були ноги, там лежала голова, а де голова, там ноги.

Не помогло. Підкидало ним дальше.

— Але ж трясе!

— Чорт душу вителепати хоче, за те, що правду людям голосить.

— За правду муки терпить. Голуб знижував лет.

— Ідуть! — загомоніло в товпі. — Заберіть старого, віднесіть його геть! Не треба, щоб дивився на кару.

— Хіба він бачить? Очі заплющило йому.

— Не годиться, віднесіть!

Несли, як мерця, народ робив дорогу.

— Ідуть, ідуть!

Глухо бубни гули, чорним сукном прикриті, не гули, а харчіли.

Жінки перехрестилися:

— Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас. Тая з дитиною на руках плакала, дитина собі.

— Ще нічого нема, а вона вже реве. Пощо йшла?

— Я не хотіла, пригнали.

Чути було різкий тупіт трьох московських рот.

— Аж три роти їх супровожають.

— Кочубей, не хто-будь.

— Але ж вони на возі!

— Бо сил не мають іти.

— Так їх скатували, Боже ти мій!

— На простім драбинястім возі їдуть, а перше їздили в золочених каретах.

— Байдуже ракові, в якім глеку його вариш.

— Та й страшні які!

— Ізбави, Боже, душу мою від крові, — молився сивоусий дідусь, спираючися на кийок. Кийок аж тріщав.

— Умиєши мя ісопом і паче сніга убілюся, — прочитував його сусід.

— Зсаджають їх з воза; не