Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Тип губок нараховує близько трьохсот видів[55], які зустрічаються у багатьох морях, а деякі навіть є в прісних водах, звідки вони дістали назву «річкових». Але найбільше їх у Середземному морі, в морях Грецького архіпелагу, біля берегів Сірії і в Червоному морі. Тут, головним чином, ростуть найтонші м’які губки — світла сірійська, триполітанська й інші, яких продають по півтораста франків за кожну. Через те що я не мав надії познайомитися з цими зоофітами в морях Ближнього Сходу, від яких ми були відділені непрохідним ще Суецьким каналом, довелося обмежитися оглядом губок Червоного моря.

Я покликав Конселя, і ми вдвох почали дивитись у вікно, в той час як «Наутілус» повільно плив уздовж скелястих східних берегів на глибині восьми-дев’яти метрів.

Тут росли губки всіх форм і видів: стеблоподібні, листоподібні, шароподібні, лапчасті. Вони досить точно виправдовували свої назви корзин, бокалів, прядок, лосячих рогів, лев’ячих лап, павиних хвостів, рукавичок Нептуна; ці назви дали ловці, схильні скоріше до поезії, ніж до науки. З волокнистої тканини губок, сповненої напіврідкої драглистої маси, весь час випорскуються тонкі струмочки води, які перед тим принесли життя кожній клітинці, а потім були виштовхнуті скороченням її стінок. Ця драглиста речовина зникає після смерті поліпа; розкладаючись, вона виділяє аміак. Після цього від усього тваринного організму залишається тільки сама волокниста тканина, що стає рудуватою і використовується для різних цілей залежно від еластичності, водопроникності й міцності.

Губки прикріплювалися до скель, до черепашок молюсків і навіть до стебел водоростей. Вони заповнювали собою найменші тріщини, причому одні з них розстилалися вшир, другі росли вверх, а треті звисали вниз, подібно до коралових наростів. Я розповів Конселеві, що губок виловлюють двома способами — драгою і руками, причому ручний спосіб вважається кращим, бо ловці, пірнаючи на дно, зривають їх обережно, не пошкоджуючи тканини. Такі губки ціняться значно більше, ніж губки, виловлені драгою, яка часто руйнує їхні волокна.

З інших зоофітів, що кишіли навколо губок, переважали медузи, що відзначалися красивими, витонченими формами. Молюски були представлені різними кальмарами, які, за висновком Дорбіньї, особливо поширені в Червоному морі; з плазунів особливо часто зустрічалися смугасті морські, або супові черепашки, що постачали наш стіл смачним споживним м’ясом.

Часто у великій кількості траплялися й цікаві риби. От, наприклад, звичайний вилов сіток «Наутілуса» в ці дні: скати і зокрема лімові скати цеглистого кольору з розсіяними зверху блакитними цятками і подвійним рядом голок на спині; арнаки з наче посрібленими спинами; скати-орляки з величезними тілами завширшки до двох метрів і з виставленими, ніби крила, плавцями; майже позбав лені зубів скати-рохлі, що зовнішнім виглядом наближаються до акул; кузовки-дромадери, горб яких закінчується великою голкою завдовжки півтора фута; справжні мурени з родини вугрів з сріблястими хвостами, сіро-блакитною спиною і коричневими грудьми в сірих цятках; фіатоли з родини строматових, розмальовані вузькими золотистими смугами і кольорами національного прапора Франції; розкішний, з багатьма чорними смугами щетинозуб; блакитно-зелені і червоно-бурі губани; вусаті й смугасті барабулі з червоними спинами та жовтими головами; примхливо забарвлені спинороги, найрізноманітніші бички і тисячі інших риб, яких ми вже бачили раніше.

9 лютого «Наутілус» виплив на поверхню в найширшій частині Червоного моря, між містами Суакіном на заході та Кунфуда на сході, що віддалені одне від одного на сто дев’яносто миль.

Десь опівдні, після того як були зроблені щоденні спостереження, на палубу вийшов капітан Немо. Я вирішив не відпускати його до тих пір, поки не дізнаюся про майбутні плани. Побачивши мене, він одразу підійшов і, люб’язно запропонувавши сигару, спитав:

— Ну що, пане професоре, як подобається вам Червоне море? Ви добре роздивилися його таємниці — риб, зоофітів, клумби губок, коралові ліси? Чи бачили ви міста вздовж узбережжя?

— Так, капітане! — відповів я. — Дуже вдячний! «Наутілус» надав мені цю можливість! Яке розумне судно!

— Розумне, сміливе і невразливе, пане професоре! Воно не боїться ні жахливих штормів Червоного моря, ні його течій, ні його рифів.

— Справді, це море вважалося одним з найнебезпечніших; якщо я не помиляюся, вже з часів античного світу про нього йшла погана слава.

— Надзвичайно погана, пане Аронакс! Як грецькі, так і латинські історики відзиваються про нього недоброзичливо. Так, Страбон[56] говорить, що воно дуже суворе під час північних вітрів і сезону дощів. Арабський учений Едрізі, називаючи його Кользумською затокою, розповідає, що на його піщаних мілинах гинула велика кількість кораблів і що плисти по ньому вночі ніхто не наважувався, За його словами, це море, вкрите негостинними островами, прославилося страшними ураганами і «не має нічого хорошого ні в глибинах, ні на поверхні». До цієї ж думки приєднуються Арріан, Агатархід і Артемідор[57].

— Відразу видно, — зауважив я, — що ці історики не плавали на борту «Наутілуса».

— Це так, — відповів усміхаючись капітан, — але в цьому відношенні сучасні історики не набагато більше знають, ніж стародавні. Потрібні були століття, щоб знайти механічну силу пари! Хто знає, чи побачить світ і через сто років другий «Наутілус»? Прогрес іде надто повільно, пане Аронакс!

— Згоден з вами, — сказав я. — Ваш корабель на ціле століття, а може й на кілька століть випередив свою епоху. Яке нещастя, що його таємниця повинна загинути разом з його винахідником!

Капітан Немо нічого не відповів. Помовчавши кілька хвилин, він знову звернувся до мене:

— Здається, ви говорили мені про думку стародавніх істориків щодо небезпек, які чекають мореплавців у Червоному морі?

— Цілком вірно. А ви вважаєте, що їхні побоювання були перебільшеними?

— І так, і ні, пане Аронакс, — відповів капітан Немо, який, очевидно, досить глибоко вивчив «своє» Червоне море. — Те, що перестало бути небезпечним для сучасних кораблів, добре оснащених, міцно збудованих, вільних у виборі шляху завдяки могутності пари, те було небезпечним для всякого роду стародавніх суден. Треба тільки уявити собі ці перші кораблі, вірніше, барки з дощок, зшитих пальмовими вірьовками, проконопачених смолою з дерев і змазаних акулячим жиром! І на них мореплавці відважувалися виходити в море! Вони не мали ніяких приладів для визначення курсу, пливли наугад серед майже невідомих їм течій. Безумовно, що в тих умовах корабельні аварії були й повинні були бути численними. А в наш час пароплави, що курсують між Суецом і південними морями, не бояться ні штормів цієї затоки, ні зустрічних мусонів. Їхні