Читати книгу - "Яр"

— Я поникала, поникала там та й пішла додому. Сідай онино.

Я сів за стіл і почав розтирати руки. Оленка вмостилася навпроти й безмовно дивилась на мене широко розплющеними чорними очима, дуже схожа в цю мить на царівну з мідної скіфської вази, яку я бачив колись у кольоровому альбомі. Зашпори потроху проходили, і до мене поверталася здатність мислити. Кров пращурів часом проявляється в несподівано далекому поколінні, думалося мені, і нічого дивного в тому не було б, коли б виявилося, що ця дівчина — прямий нащадок отієї царівни. Скіфи не зникли, вони перетворилися в нас. Я схаменувся: що вона каже?

Дівчина повторила знову, бо я ніби десь пропав:

— Кажу, балакали на досвітках, що партизанів чи кого там бачили.

— Де?

— А я знаю? Може, в лісі. А може... в яру?

— Плещуть язиками.

— Хто ж його зна... Кажуть, якийсь учитель, кривий на ліву ногу. Змалечку кривий, що в армію не взяли. Кажуть, із ружжом ходе, і з шаблею.

— Так ото сам і ходить?

— А хто ж його зна.

Оленка звела докупи брови, і вони перетворились на рівну чорну лінію. Я ще жодного разу навіть не поцілував її, хоч бачилися вже добрих три тижні. Я б, може, й устав зараз, набравшись мужности, і підійшов до неї, але дівчина, мов, до себе, промовила:

— Учитель...

Я аж похолов. Нащо вона те сказала?

— Це що: натяк?

Дівчина зашарілася й низько схилила голову, тепер мені було видно тільки густе чорне волосся, розділене рівним білим проділом, сплетене на спині в товсту косу.

— Та нє-е...

Я подумав, як, бувши нею, повелася б зараз Ганна Базилевич, але так і не зміг уявити. Невже я дивився на Ганну тільки як на жінку, першу в своєму житті жінку? Тоді я спробував викликати зоровий образ Ганни, проте, марно. Той образ набув якихось надто загальних рис і розпливавсь, і я знову починав дивитись на дівчину по той бік столу.

Долоня її лежала зовсім близько. Я простяг руку, і дівчина не сахнулася. Довгі теплі пальці її тихенько ворушились у моїй долоні, як того вечора, коли я вперше провів Оленку до дому. Вона тоді сказала: «Я боюсь...» і я так і не поцілував її. Мене раптом огорнула тепла хвиля ніжности. Хіба людині треба в житті щось більше?

Оленка нашорошила вуха й застигла, аж вуста їй тривожно розтулились, червоні й витончені. Вона повільно визволила свою руку, і мені передалася її тривога. Я прислухався й почув лунке рипіння снігу.

— До вас?

Вона збентежено кивнула, і в цю мить розчинилися сінешні двері, тоді хатні, і на порозі став Антін Ягола, гачконосий і чорнобривий, як і сестра, тільки по-циганському смаглявий.

— Гостей, повідіму, Бог послав? Добрий вечір вам.

Я пришеленкувато простяг:

— Дра-ась...

І відчув, що кров поволі, але невідворотньо заливає мені щоки, і вуха, і навіть ніс, який почав несамовито блищати. Я знав, що зараз і очі наллються слізьми, і найгірше, що від цього не було ні спасу, пі порятунку. Найбільше в житті я боявся цієї своєї властивости й найдужче за все заздрив тим людям, які вміють уникати шаріння.

Антін здивовано запитав:

— Так оце ти, сестричко, вже й виросла? — І то, безперечно, теж стосувалось мене. — Вже й женишків, прочім, начала водить?

Те слово немов шпигонуло мене, але ні я, ні Оленка не відповіли Антонові. Я зиркнув на неї. Вона очей не підводила, проте, на обличчі в неї не було й тіні збентеження, лише тиха й ніби лагідна впертість. Мені це додало сили, і я відчув, як зрадницька багра поволі відливає й блякне.

— Мене сьогодні Грицько Галабурда замінив. Йому завтра малу в больницю везти, — навіщось пояснив він Оленці. — Наші полягали?

— Давно, — уперше за весь час обізвалась вона.

— Піду, ма'ть, і я. Там надворі таке круте, аж п'яти мерзнуть. Бувайте.

Він вийшов у сіни, і чути було, як рипнули двері на той бік. Трохи згодом Оленка для чогось устала й почистила ґніт каганця, хоч його можна було почистити й сидячи, і по тому вже сіла поряд зі мною. Я взяв її за плече, і вона прихилилась до мене, тоді подивилась довгим-довгим поглядом, немов чекаючи якоїсь важливої відповіли. Я торкнувся губами до її скроні, й Оленка невміло підставила міцно стиснуті вуста. Верхня губка в неї була химерно вималювана й завершувалася спереду гостреньким кінчиком. Мені аж голова ходора пішла, та Оленка несподівано поспитала:

— Макси, а чого ти не станеш на якусь... ну, инчу роботу?..

Потім, прийшовши додому, я довго міркував над тим запитанням, і в вухах у мене стояло дивне куценьке слово, яким ні в Ярі, ні в Києві, ні в концтаборі мене ще ніхто не називав.

Наступного дня трапилась надзвичайна подія. Не з'явилась на роботу вчителька німецької мови Наталія Орестівна Ґжибовська, хоча в неї в першу зміну не було жодного «вікна». Максим послав по неї Євдокію Пилипівну, однак та принесла ще дивнішу вістку: Наталі Орестівни вдома нема, сусіди кажуть, нібито й не почувала.

Максим узявся за голову. Де могла подітися людина? І чи довго ж у такий час і взагалі пропасти. Він вигадував усілякі припущення — і тут же визнавав їх абсурдними. На мить дорікнув і собі — чи не надто грубо повівся сам із нею. Але то була така ж нісенітниця, як і