Читати книгу - "Судний день"

Мельхіседек лише знизав плечима, Гервасій же мовив:

– Ми відсилали листа до монастиря, аби братія до справ державних не пхалася, а лише служила Господу нашому. Однак, після того як ляхи напали на монастир, багато ченців порозбігалося, багато покалічених і побитих було. Може, хтось зі страху і пішов до гайдамаків.

Князь у задумі потер бороду.

– А тепер найголовніше. Я передав вам, отче Мельхіседек, «золоту грамоту» до малоросійського народу. Скажіть мені, як так сталося, що вона потрапила до рук гайдамаків? Чи відомо вам, що ті розбійники тепер читають якусь «золоту грамоту цариці» на базарах і закликають люд до повстання?

Відповів Мельхіседек:

– Я передав грамоту в монастир, як ви і веліли. Та по дорозі на мого посланця напали конфедерати. Що сталося після того із грамотою – я не знаю.

Князь ще гірше зморщив чоло в задумі.

– А скажіть мені, що ви самі думаєте про повстання цієї наволо… Про повстання?

Отці знову переглянулися.

– Ми готові життя своє віддати за віру православну. Однак забирати чужі – ми не хочемо. Лише словом і ділом ми рік за роком добивалися своїх прав, однак ніколи не закликали до війни, бунту чи погромів. Нам такого не потрібно, – відповів Гервасій.

– Люди вже не могли терпіти звірств конфедератів. А напад на наш монастир став останньою краплею в чашу людського гніву, прости мені Господи, – додав Мельхіседек.

– Що ж, – мовив князь. – Тоді пишіть лист до мотронинської братії та інших монастирів про те, що ви засуджуєте повстання, різню і звірства коліїв. Он бумага, перо… А я диктуватиму.

Мельхіседек гірко посміхнувся, єпископ же взяв перо в руки…

Коли лист було написано, князь перебіг іще по ньому очима, тоді подув, аби скоріше сохнуло, і відклав набік.

– Варта! – раптом покликав князь і двоє солдатів тут же зайшли всередину. – Арештуйте цих двох людей…

Мельхіседек ще раз посміхнувся і похитав головою, а от єпископ почав виправдовуватися:

– Але ж, княже, тут сталася якась помилка! Я нічого не знаю про гайдамаків, а лише виконував вашу волю. Подивіться: під єпископатом черги стоять із уніатських священиків – усі хочуть до православ’я повернутися!

Князь зупинив солдатів рухом руки: останні слова єпископа зацікавили його. Він ненавидів уніатів і тепер радів з того, що хоча б невелику частку їхніх приходів знову вдасться забрати до лона московської церкви.

– Цього в тюрму, а єпископа – під домашній арешт.

– Єсть! – дружно відчеканили солдати і вивели обох отців геть з кабінету.

Князь тяжко сів на крісло, почав роздумувати про «золоту грамоту», адже саме він був за неї відповідальний. Якщо вона з таким змістом справді попаде комусь у руки, то таке почнеться… Звичайно, прямої приналежності до цариці цей документ не має, та й документом це назвати важко, але і дурневі тут ясно, що грамоту не змайстрували самі гайдамаки, сидячи в корчмі чи навколо пенька в лісі. Треба буде давати тлумачення.

– Перш за все скличемо нараду, – мовив сам до себе князь і задзвенів у дзвіночок.

Російські війська вже організовано підтягувалися до Дніпра, до кордону з Річчю Посполитою. Штаб їхній був у Переяславі. Солдати були готові до переходу на Правобережжя, тільки чекали на наказ керівництва.

До міста над Трубежем та Альтою стягувалися з Петербурга не тільки війська, але й політики, що слідкували за правим берегом і готові були на місці приймати рішення.

У одній із полкових канцелярій зібралися уже знайомі нам петербурзькі урядовці. Тут був прокурор, генерал, граф, губернатор, а також фаворит імператриці пан Григорій. Це були ті самі дворяни, які ще восени минулого року, за партією у більярд, вирішили долю сотень тисяч людей польської України. Саме вони дали поштовх польським патріотам, спровокували їх на те, щоб вони створили конфедерацію, почали бунтувати. Самі ці пани придумали «золоту грамоту». Сталася тільки одна несподіванка, якої не передбачили чиновники, – вони й уявити собі не могли, що збурені селяни не стануть дожидатися російських військ, а самі повстануть і почнуть бити панів. У повітрі запахло смаленим.

Усі досить голосно розмовляли між собою, сперечалися. Тепер їм було не до більярду – зібралися на негайну нараду. До них саме дійшли відомості, що гайдамаки звільнили від польської шляхти ледь не всі міста Київського воєводства, що їх чисельність зросла до кількох десятків тисяч, що вся Київщина горить вогнем Коліївщини, і той вогонь з дня на день перекинеться на Поділля і Волинь.

Увійшов світлий князь. Усі попритихали, встали зі своїх місць.

– Сідайте, панове, почнемо нараду.

Урядовці посідали за столом, і лише фаворит розсівся на дивані.

– Панове, – почав князь. – Ви всі добре знаєте, що відбувається на Правобережжі. Думаю, ви розумієте, чим це загрожує Росії і нам особисто. По-перше, гайдамаки розпалили такий вогонь, що знищить все на Правобережжі і може перекинутися до нас. По-друге, колії пустили чутку, що це саме цариця закликала їх до різні, показують усім «золоту грамоту». Пруссія, Австрія, а особливо турки виказують з того велике незадоволення. Назріває міжнародний скандал. По-третє, цариця, коли взнає, що саме ми маємо причетність до «золотої грамоти», нас по голівці не погладить. Ми можемо навіть своєю свободою поплатитися, бо матушка наша хоч і є дуже великодушна, але у державних справах воля її непохитна.

Промову князя присутні слухали