Читати книгу - "Містичний вальс"

— Люба, я просто не хочу, щоб у тебе були неприємності.

— Я теж цього не хочу, — серйозно мовила Зоряна, вже відходячи — її голос, від даляючись, розчинявся у глибині коридору. — Але і від Лани не відступлюсь! Що судилося, того не минути!

Залишившись самим, Ромко ображено пробурмотів, якраз минаючи альков, у якім принишкла Світлана:

— Я, мабуть, вкрай поганий радник. Моїх порад ніхто не слухає, не кажучи вже про накази! От лихо!

Того ж дня, завітавши до урочища ткаль, Лана довго допитувалась у годувальниці, чим Зоряні загрожує дружба з нею, і що взагалі тут коїться. Проте мама Ганна виявилась тою ще партизанкою; практично на всі питання вона відповідала «я не можу сього сказати» так твердо, що всі подальші розпитування були лиш марнуванням часу. Втім, одну вельми цікаву річ Лана все ж дізналась. Королева Ія була донькою Світозара, якого ткаля Ганна давно і затято ненавиділа.

— Це давній звичай, — говорила годувальниця, аж зубами ляскаючи від «приязності» при згадці про Світозара. — У нас так вірно, так міцно держаться за давні звичаї, що інколи і руки зводить, а вірність ця вилазить боком. Завжди, від самого відтворення Світла кожен правитель мав одружитися з донькою верховного жерця. Ні про яку любов там не йдеться, се чистий розрахунок, всі це знають, а носяться ж із шлюбом цим, як дурень із глиняним свистком. Щоразу це ставало ще гірше; якщо перші дівчата з роду жерців та великих магів ще являли собою щось путнє, то кожне наступне покоління видавало на-гора таку красуню, що тільки тримайся. Ті дівчиська вже в люльці знали, що вони — майбутні королеви, і поводились відповідно — ані шани до старших, ані поваги до мужа, нічого. Ну, наша Ія всіх переплюнула. Бували гонорові панни, приміром, жінка Гурія — отого, що не повернувся з Чорного лісу, та ще цяця, але і її нинішня королева за пояс заткнула. А все чому? Бо хтось колись сказав, що закоханий король гірший за холопа! Що він, думаючи про свою любов, закине всі державні справи!

— У нас теж так вважають, — тихо сказала Світлана.

— Прекрасно! Чудово! А чим же ліпший нещасний король?! Той, хто думає про свою недолю, теж не дуже годиться в правителі, правда ж? Та хто на се зважає!

— Роман звелів Зоряні триматись від мене подалі, — сумно зізналась Лана. Очі годувальниці спалахнули.

— Ото ще мишеня! І це мій син! То що ж відповіла йому дружина?

— Сказала, не зрадить мене. Та тільки я хотіла б знати, у що їй виллється та вірність?

— А ось цього тобі знати не треба, — грубі, натруджені пальці крупних рук сплелися в замок, а біла, любовно розшита червоними кетягами калини, сорочка раптом дивним чином стала здаватись яскравою на тлі шкіри Ганни, в якій не лишилось ні кровинки. — Кожен сам відповідає за себе, за свій вибір, і знає, на що йде. Зоряне теж це знає.

— Щось це мені не подобається, — замислено відзначила Лана, підводячись. — Коли б їй той вибір та боком не виліз!

— Зробила б вона інший — я б прокляла її!

— Її, не сина?

— А в сина присяга така, він вибору не має! — ткаля Ганна зітхнула, проводжаючи очима струнку фігурку Лани, і додала тихенько, так, щоб та не почула. — Як і король!

Засмучена цією розмовою, Світлана повернулась до своїх покоїв і сіла біля вікна, котре, на відміну від попереднього, було щедро розширене ледь не на всю стіну, так, що з нього було видно і круглу сторожову вежу з дозорчими, котрі статечно походжали навколо неї по кам’яному, огородженому балюстрадою, виступу, і товсті мури міста-фортеці, де тепер пройде, напевне, все її життя. Її життя… підняте, мов шкідливе кошеня, невидимою рукою у повітря, і кинуте через тисячоліття та світи невідомо куди… у що воно перетворилось? У жмут болю, у новий клубок непролитих сліз? Там вона була самітницею по своїй волі, тут вона парія через кохання. Кохання… тепер воно говорить із нею замість Господа, його вона лиш чує, а Бог мовчить… чи ні? Бог є любов — так її вчили. В Рутенії Господа називають Світлом, а її тезка Світлана є кимось на зразок Богородиці. А ще вони тут дуже шанують шлюбні узи. Королева скоро дочекається прижиттєвої канонізації через те, що чоловік її злигався з чужинкою, і буде зватися затим «Великомучениця Ія». Ось тільки очі в тої великомучениці дивні — у них постійно палає вогонь зловтіхи, так, ніби все йде, як вона того бажає, і захоплення (назвемо це так) її мужа лишень грає їй на руку. Лана пам’ятала цей погляд дуже добре — якось вони з королевою зіткнулися в коридорі; вона виходила від короля, а Ія йшла туди, задерши вгору гостре, мов спис, підборіддя, що ще гострішим видавалось від пихатого виразу пихатого ж обличчя королеви. Лана відступилась, даючи дорогу, але королева зупинилась, і стояла так доти, доки Лана не звела опущені очі, чекаючи зливи докорів чи навіть і брутальності — адже Ія мала на це право. Але нічого такого не сталось. Трохи хрипкуватим, із того ґатунку сексуальних, чуттєвих голосів, від яких мужчини божеволіють, королева спитала:

— Ну, і як він тобі?

— Даруйте? — звісно, Світлана чудово втямила, про що питала королева, і оте її «даруйте» було