Читати книгу - "Сніданок на снігу"

Американець Майкл, певно нічого не розуміючи, мило усміхався і лопотів про кроликів. Нарешті дружина Григорія Івановича принесла клітку з фіолетовим кроликом. Американець постійно вигукував «ітс кул!», а Величко злостиво усміхався. Дружина збоку спостерігала за ним і бачила, що йому дуже приємно.

— Бачиш, — сказав він Маші, — втерли ми носа Майклу. Не вміє він породу вирощувати.

— Не вміє, — підбадьорила Маша батька.

На початку жовтня Григорію Івановичу Величку наснився дуже тривожний і незрозумілий сон. Фіолетовий кролик незрозуміло як утік зі своєї клітки і побіг вулицею в напрямку до колишнього стратегічного аеродрому. Григорій Іванович гнався за ним вулицями, рівчаками, людськими городами, гнався довго, порвав собі піжаму, загубив одну домашню тапку, але нарешті кролик вибіг на бетонне покриття аеродрому. Стояли новісінькі навіть не ТУ-22, а ТУ-160, яких Григорій Іванович бачив лише двічі в житті, коли їздив у відрядження на полтавський стратегічний аеродром. Літаки були, ніби відполіровані, — бездоганно блищали на сонці. Пілоти, дружньо розмовляючи, ішли до своїх кабін. Григорій Іванович помітив, як кролик побіг по трапу і потрапив на борт одного з ТУ-160. Молоді пілоти йшли та одягали шоломи, він мимоволі почув від них, що вони полетять бомбардувати Росію. «Як Росію?» — обурився старший прапорщик Величко і почав кричати, щоб віддали йому кролика, що він у них на борту. Але пілоти жартували, що нема жодного кролика і полетіли. Григорій Іванович стояв у піжамі на летовищі і дивився, як грізний стратегічний ТУ-160, запакований ракетами Х-55, вирулював на злітну смугу, щоб полетіти та скинути свої пташки на Росію.

Зранку Григорій Іванович пішов до своїх кролів і жахнувся: клітка з фіолетовим кроликом була порожня. Він підняв на ноги усіх — дружину, доньку, п’ятирічного внука Ростислава, потім сусідів навколо, потім усю ніжинську кролячу мафію. Величко викликав міліцію, щоб проводили розслідування, щоб не сиділи, склавши руки, а буквально рили землю. Він накричав потім на слідчого, накричав по телефону на свого родича, який працював у міському відділку міліції, накричав на однокласницю, яка була помічницею прокурора міста. Григорій Іванович так розійшовся, що всипав перцю усім, кому тільки міг.

Фіолетовий кролик ніби провалився під землю. Коли пошуки та розпитування людей нічого не дали, Григорій Іванович настільки змінився, відгородившись від усіх, що рідні за нього аж переполошилися. Старший прапорщик Величко перестав розмовляти. Пригнічений, мовчазний, почорнілий, він цілими днями сидів на лавці у своєму саду, закутавшись у теплу куртку, і дивився на пожовкле листя на землі, яке навіть не хотів згрібати. Він занедбав своїх кролів, за якими доглядала тільки дружина.

Через місяць він зібрав дружину, доньку та онука, посадив їх на дивані, сам став перед ними, заклавши руки за спину, і твердо сказав, що розпродасть усіх кролів.

Ошелешена дружина одразу на нього накинулася:

— Ти при своєму розумі? Стільки зусиль! Стільки років! Ти забув, як ми останню копійку в твоїх кролів вкладали?! Ти забув, як їх важко вирощував? Як їздив в інші області і скуповував, щоб були нормальні породи?

Маша відразу вивела Ростиславчика в іншу кімнату й увімкнула йому телевізор.

— Ти нічого не розумієш, — сухо сказав він.

— Та забудь ти про свого фіолетового кролика! Скільки нервів мені з’їв тими кролями! Кожен день — кролі і тільки кролі! Зранку — кролі, в обід — кролі, ввечері — кролі, вночі — так само розмови про кролів!

— Ти нічого не розумієш, — ніби механічно повторив Величко.

— Трагедія велика, — не вгамовувалася дружина, — пропав якийсь кролик. У дві тисячі третьому — тоді була трагедія, коли майже всі кролі померли! Тоді так не побивався за ними!

— Ти не розумієш, — втретє тихим голосом повторив чоловік, — я досягнув неможливого.

Але тиждень за тижнем — і вони заспокоїлися, хоча й враження від тієї важкої розмови й досі було гнітючим.

Маша прийшла з Ростиславчиком перед Новим роком — допомогти поставити та прикрасити іграшками ялинку. Бадьорий Григорій Іванович спершу грався з онуком солдатиками, потім поставив ялинку, з горища дістав ящики з новорічними іграшками та дощиком. Коли його дружина покликала Ростиславчика їсти на кухню, разом із Машею він прикрашав ялинку.

— Ну, де цей твій дружбан Дністровий? — вчепився він до доньки, одягаючи на ялинку корону. — Чого не приїжджає?

— Як і ми — у клопотах, — усміхнулася Маша й подала йому синю скляну кульку на мотузочці.

— Ух, бандерівець, католик клятий, — пробубонів старший прапорщик Величко і повісив кульку на ялинку.

— Він не бандерівець і не католик, — усміхнулася Маша.

— Нема на нього Івана Сірка, — взяв іншу іграшку.

— Ага — Денікіна… — підколола його донька.

— Так! Антона Івановича нема на нього! Мій предок, штабс-капітан Величко йому б точно яйця відірвав! Подай мені ще іграшок.

— Кому? Денікіну?

— Т-так… Я тобі щас дам, Денікіну… Так-от — тоді контррозвідка вміла працювати. І штабс-капітан Величко знав, що нада