Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Комашина тарзанка 📚 - Українською

Читати книгу - "Комашина тарзанка"

260
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Комашина тарзанка" автора Наталія Володимирівна Сняданко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 78
Перейти на сторінку:
капелюха папірців із порядковими номерами. Спершу це відкриття приголомшило її. Власні спогади видалися їй зимовими черевиками, хутро яких за зиму непомітно виїла міль, і тепер їй було одночасно шкода втраченого і прикро за власну легковажність і самовпевненість. Але поволі вона звикла до нового характеру своїх спогадів, які стали менш впорядкованими, але зовсім не втратили яскравості, а ефект непередбачуваності навіть додавав їм певної новизни.

Значно важче було Маркіяні змиритися з усвідомленням хибності іншого свого твердого переконання. Їй завжди здавалося, що пам’ять за самою своєю природою зберігає лише найважливіше, тож те, що забувається, автоматично слід вважати менш вагомим. Але тепер, коли яскравими залишилися у її пам’яті переважно ті епізоди, які вона звикла вважати другорядними і випадковими, цю теорію слід було переглянути. Як і її власні уявлення про головні та несуттєві речі.

Пісочниця у подвір’ї їхнього будинку, яка завжди порожніла протягом лічених днів після того, як хтось із дбайливих батьків привозив туди самоскид піску. Бабусі, які хором розпачали над спорожнілою пісочницею, обурено розводячи руками, хоча саме вони першими починали набирати пісок у відра і носити додому, аби насипати в котячі туалети. Запахи котячих екскрементів зі спорожнілої вже пісочниці. Тверде дитяче переконання, що пісочницю було поставлено на подвір’ї саме для котів і ще трохи для бабусь, які мали завдяки їй тему для розмов. Бузок під вікном, фіолетовий під вікном Яніни і білий під вікном Маркіяни. Вазонки у маминих міні-оранжереях – улітку розташованих на балконі, а взимку евакуйованих до помешкань. Затишні літні засинання під пронизливі запахи невидимої у хащах сусідських грядок матіоли. Безсистемні кружляння порошинок над ліжком у м’якому світлі призахідного сонця. Важкі поліровані дверцята сервантів у вітальні, на яких було заборонено залишати відбитки пальців. Сліди від побілки в коридорі на темному пальті. Блискучі і тверді, ніби вирізані з полакованого ватману, листки традесканцій. Батьківський дипломат із кодованим замком. Авторучки із золотими перами. Та інші дрібниці, хаотичність пригадування яких і додавала у спогади меланхолії та мрійливості. Кожна із цих картинок викликала у її пам’яті особливий настрій, перебувати в якому було приємно, ніби у теплій ванні, і кожне таке занурення у цей настрій додавало до спогаду все нових деталей, які тепер, із перспективи років, сприймалися зовсім інакше, ніж у дитинстві.

Але коли Маркіяна намагалася пригадати обличчя котроїсь із однокурсниць, які тоді були з ними у сільській школі, їй це вдавалося далеко не завжди. Такими ж уривчастими були і її спогади про тодішні нічні розмови. Навіть тексти п’єси і своїх власних віршів, які, здавалося, вона знатиме напам’ять до кінця своїх днів, тепер перетворилися лише на розпливчасте враження. Про ці тексти вона могла сказати лише те, що були вони недосконалими, надміру сентиментальними, типовими юнацькими віршами. Але всі ці слова насправді нічого конкретного не означали, це були загальники, вимовляючи які вона нічого не відчувала, емоції, такі важливі колись для неї і виражені у цих недосконалих, але дуже щирих віршах, зникли з її пам’яті. І, мабуть, саме цих бурхливих емоцій їй було шкода найбільше.

Відчинено двері до Малої Європи
Частина перша, львівська

Я не пам’ятаю, якого кольору були її очі. Можливо, не звернула на це уваги, або ж тутешні клерки зумисне ховають очі. Так їм легше виконувати свої обов’язки, до яких зокрема входить і необхідність змусити прохача нахилитися і під час розмови стояти у незручній і навіть принизливій позі. Крихітні розміри віконечка, прорізаного приблизно на висоті ваших грудей у гіпсокартонній стіні, яка розділяє «уповноважених» і прохачів, не залишає вам вибору, як не дозволяє і прочитати імені на бейджику клерка. Хоча я сумніваюся, що ці тітоньки носять бейджики з іменами. Дипломатична служба не визнає індивідуальної відповідальності, а лише колективну, майже ритуалізовану діяльність, яка служить інтересам недосяжно вищої інстанції, настільки вищої і настільки недосяжної, що це дозволяє іти на певні перебільшення, навіть на явні зловживання чужим терпінням. А ритуальна етика примушує відвідувачів упокорено згинати спину під незручним кутом і робити вигляд, що саме так і потрібно, що інтереси цієї вищої і недосяжної сили вимагали заборони прорізання зручніших віконечок, крізь які було б видно колір очей і вираз обличчя людини, з якою розмовляєш. І в цьому є своя рація, адже коли ти можеш подивитися в очі іншій людині, їй значно складніше робити вигляд, що тебе насправді не існує, а є лише викладена в анкеті інформація та фотографія, «як на закордонний паспорт», що можна хамити тобі й не соромитися цього, можна взагалі не дивитися у твій бік, ніби у гіпсокартонній стіні взагалі немає і не може бути жодного віконечка, бо будь-яке спілкування з прохачами суттєво ускладнює працівникам якісне виконання своїх обов’язків і служіння недосяжно вищим інтересам.

Я пам’ятаю лише, що колір її помади не пасував до кольору блузки, а манікюр на нігтях лущився і облітав. Можливо, саме це роздратувало її настільки, що вона обурено шпурнула мені назад заповнену анкету і бланки запрошень.

– Не можемо, прошу пані, видати вам такої візи, – це, мабуть, мало звучати по-польськи, але прозвучало якось по-прикордонному, спольщеною українською чи зукраїнізованою польською, зведеною до мінімального лексикону, необхідного для паспортно-контрабандного з’ясування стосунків. Таким чином митники зі свого боку, а контрабандисти зі свого намагаються встановити певну захисну дистанцію, обгородити себе хоча би умовним кордоном психологічного комфорту в непростому вирі морально-фінансових, а точніше, фінансово-моральних дилем, пов’язаних із діяльністю, що її тутешньою лаконічною мовою прийнято окреслювати кодовою назвою «закупи».

– Але чому не можете, адже у мене є запрошення з польського боку, я журналістка, делегована на конференцію «Мала Європа: Польща чекає на Україну», що вам заважає видати мені візу?

– На яку, ви кажете, конференцію?

– «Мала Європа: Польща чекає на Україну», – повторила я.

– У вас є віза, їдьте, – пані знервовано подивилася на свій зіпсований манікюр і перейшла на українську, мабуть, вирішила не напружуватися. А можливо, їй не сподобалася назва конференції.

– Але ж моя віза закінчується раніше, ніж конференція. Тому мені необхідна інша.

– Поки не закінчиться стара віза, не можемо видати нової.

– А чому не можна анулювати стару візу і видати нову на підставі запрошення?

– А дійсно можна, – моя пропозиція зацікавила даму з облущеними нігтями, вона знову притягнула до себе мою анкету і пішла кудись, на територію, заховану за гіпсокартонною перегородкою та віконечком на незручній висоті. Напевно, десь там і зберігаються дипломатичні таємниці.

– Ми можемо анулювати вам візу, – тут вона зробила паузу, в ході якої звичним швидким рухом

1 ... 63 64 65 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Комашина тарзанка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Комашина тарзанка"