Читати книгу - "Емісар"

— Добре, я згоден, — сказав Менгу-Гірей. — Але усе має бути справедливо. Коли мої нукери напали на твоїх хоробрих воїнів, причиною розбрату були жінки невірних, захоплені у поході. І я, розуміючи несправедливість, віддав їх тобі одразу. Тепер ти пропонуєш мені битися на інших умовах, а причина цьому знову жінка з невірних. І ти також її тримаєш у себе. Цю полонянку везли мені. Справедливо буде, якщо ця невільниця перейде до нас. І тоді розпочнемо герць. І якщо переможуть твої воїни, я віддам її так само, як і весь наш ясир. Усі чують, що я кажу!

Тубілай бачив, що не сподобалися слова Менгу-Гірея нащадку буджаків, але обставини змушували його погодитися. Він дав знак і тоді привели Марію. Буджацький воїн тримав її однією рукою і вона йшла, підкоряючись, розуміючи, що неможливо щось вдіяти. Її підвели до Менгу-Гірея і погляд мурзи змінився. Він зрозумів, через що заварилося усе це. Можливо, навіть, прозорливий правитель передбачив, що станеться далі, але щось вдіяти вже не міг.

Тубілай спішився і вийшов уперед, туди, де стояло шестеро буджаків, відібраних Улусом для поєдинку. Марію провели поруч з ним. Вона здригнулася, побачивши його. Зупинилася, погляд її прикипів до яничар-аги. Зараз у ньому були благання і надія. Відтепер дівчина більше не сподівалася ні на кого, тільки на нього. Він зупинився і взяв її за руку. Рука була слухняною і зовсім безсилою. А от очі…

— Я заберу тебе звідси, — промовив Тубілай. — Ти…

— Знаю, — відповіла вона. — Сидітиму на золотих подушках…

— Це краще, аніж бути роздертою цією звіриною.

— Хто знає… мені страшно.

— Не бійся.

— Забери мене…

— Я прийшов по тебе, — це сказали його губи, а очі несподівано додали: — «Доки я живий, тебе»…

Вони блиснули і замовкли, обірвавши цю мову, зрозумівши, що говорять зайве, але знову глянули на неї:

«Якщо я загину»…

Але тепер уже Марія не дала їм доказати. Погляд цієї тендітної невірної, несподівано виявився сильнішим за його і не схотів знати, що тоді. Тубілай встиг побачити, як вона піднесла руку. Складені докупи пальці рухнулися у його напрямку чотири рази, утворивши хрест — той самий, що яничар-ага не наважився колись втоптати у суху траву буджацького степу.

Це дійсно були кращі воїни Улуса. Вони стояли в очікуванні супротивника ще не розуміючи, з ким доведеться стикнутися. Вони не знали, що той, хто йшов їм назустріч, звільняючи з піхов важкий, вбраний камінням та золотом ятаган, дійсно був найкращим з двадцяти тисяч головорізів елітної гвардії правителя Османської імперії.

Його обступили одразу, але наперед вийшов лише один буджацький воїн, той, який вважав, що упорається сам. Шабля його зі свистом розсікла повітря, мало не зачепивши одяг Тубілая, а ухиляючись від наступного удару, яничар-ага перечепився і зброя татарина, здавалось, уже прошивала його наскрізь. Та сталося несподіване — турецький ятаган зустрів чужий клинок в останню мить, завертаючи його неймовірним рухом по колу і віддаючи руків’я шаблі ворога у свою другу, вільну руку. І жоден з тих, хто спостерігав за двобоєм, не зрозумів, чому при цьому голова буджака відокремлюється від плечей і летить на землю, а тіло падає, залишивши другу шаблю у руці Тубілая. Дзвін клинків розлетівся далеко за межі аула і майже одразу впала додолу одрубана рука одного з буджацьких татар, а навколо Тубілая літало два блискучі леза, здатні боронити його і ту, котра призначалася повелителю. Ятаган розсік гаряче повітря і у пилюку впало тіло другого, понівечене настільки, що четверо на якусь мить відступили, і лише підбурені криками бея, знову кинулися на ворога з усіх боків.

А Марія, висаджена на круп коня Менгу-Гірея, затуляла обличчя руками і молилася Богу — не тому, що боронив її кривдника і спасителя одночасно, — своєму Богові.

Сутичка була жорстокою. Вони також розуміли свою незавидну долю у випадку поразки й очманіло кидалися на ворога, який не бачив їхніх ударів, хоч і сам стікав кров’ю. Одна з буджацьких шабель чиркнула по ньому, коли ятаган простромляв наскрізь ворога, і яничар-ага якусь мить не мав можливості боронитися. Скоро їх залишилося двоє, третій тримав єдиною рукою розсічене навпіл обличчя, кинувши шаблю і забувши про грізного супротивника. І Тубілай, спочатку закрившись ним, наче щитом, зніс йому голову і штовхнув тіло на ворогів. А невдовзі ще один випустив шаблю на землю, склавши на грудях порубані руки і, позадкувавши ще кілька кроків, упав горілиць.

І тоді пролунав сигнал про кінець поєдинку. Улус зіскочив з коня і витяг з піхов шаблю.

— Я звільняю свого останнього воїна від участі у поєдинку.

Він ішов просто на Тубілая, котрий застиг посеред побоїща, спираючись на здорову ногу. Напад був блискавичний, і виснажений воїн насилу встигав відбивати удари свіжого супротивника. Метал дзвенів і легка шабля Улуса, здавалося, зараз простромить ворога. А ятаган Тубілая ставав дедалі важчим і безсилим проти того, хто наче блискавка, звивався навколо. І два випади Улуса досягли мети — вістря його шаблі розрізало одяг, зачепивши руку, а вдруге чиркнуло по боку, залишаючи кривавий слід. Він знав, що робить. І яничар-ага знову згадав козацького сотника, якого свого часу збирався добити так само спокійно і неквапно. Правиця вже не тримала ефес і він, перехопивши ятаган у ліву, захищався до останнього. Очі Менгу-Гірея звузилися до неможливого. Здавалося, він розумів, чия голова зараз упаде у пилюку.

Марія ж заклякла, не дихаючи і, не в змозі відняти руки від обличчя, дивилася крізь пальці як поступово робиться те, чого вона нещодавно бажала понад усе — чужинець, її ворог і кривдник мав загинути.

— Господи милосердний, діво Маріє… — промовляли її губи, — врятуй його… — так, наче і вона тепер отримала здатність боротися до останнього.

А Улус зупинився. Вістря його шаблі торкало клинок Тубілая, після чого нащадок бея робив різкий випад, який іноді досягав цілі. І чергового разу його шабля ковзнула по нозі яничар-аги, по тій, на яку ще можна було спиратися. Це був кінець. Улус знову відступив, чекаючи, коли ворог