Читати книгу - "Заборонена кімната"

— Візьміть себе в руки! — люто сичить Фассбендер.

Мене несуть у номер і кладуть на ліжко; за п'ять хвилин до кімнати вкочується кругленький панок суворого вигляду. Він жене геть зівак, цікавиться, де мені болить. Показую на ребра і живіт.

Панок ретельно обмацує мене, тисне на груди саме в тих місцях, де найбільш лоскотно, я скрикую «ах!» та «ох!», хоч нестримно тягне зробити зовсім інше.

Фассбендер воліє знати, наскільки я придатний для транспортування.

— Ні в якому разі! — волає лікар. Додає ще щось про контузію, яка вимагає принаймні двох днів повного спокою в ліжку.

Фассбендер невдоволено слухає його.

— Чорти б забрали вашу квапливість! — каже він. — Що маємо тепер робити?

— Нічого, — шепчу страждальницьким голосом. — Передайте моє вітаннячко Кріс. Сподіваюсь, не пізніше як за два дні я теж приїду.

За годину вважаю, що настав час сісти за телефон.

Перша розмова — з аеропортом. Довідуюсь, що літак на Дюссельдорф щойно стартував і що мосьє Фассбендер встиг на нього сісти. Це мене тішить неабияк.

Друга розмова — з бюро подорожей — точиться трохи довше. Люди там дуже люб'язні, але можуть сказати мало приємного для мене. Залізниця через Дом не проходить. Треба кілька разів пересідати, але навіть і тоді від найближчого вокзалу мушу діставатися до Дома на автобусі або в таксі. Отже, до ночі не встигну.

Відшукую в телефонній книзі адресу прокатної станції. Дзвоню. Приємний альт швидко перелічує мені з десяток машин різних марок, які я можу взяти. Я цікавлюся платнею, коли ж чую відповідь, в мене забиває подих. Ми ще довго розмовляємо, і зрештою я обираю скромний «ситроєн». Залишається остання розмова — з адміністратором. Пояснюю йому, що потребую повного спокою і не хочу, щоб мені хтось заважав до завтрашнього полудня. Ні, ніяких телефонних розмов. Так само, як і візитів лікаря. Ніякої обслуги. Зрозуміло? Так, вони все зрозуміли. Прошу повторити ще раз і лише тоді вішаю трубку.

За півгодини серйозний, дуже симпатичний молодик залишає готель, скориставшись бічним ходом, і спрямовує свої кроки до найближчої станції прокату автомобілів. В нього немає ніякої зброї, він не підняв комір пальта, не насунув на очі капелюха, навіть не наклеїв собі фальшивих вусів. У руках лише портфель, в якому лежить піжама, зубна щітка та плитка шоколаду.

Молодий чоловік не всміхається. Він скоріше наляканий. Бо йому саме спало на думку, що жодна душа не знає, куди він подався. Якщо не повернеться, останні його сліди загубилися в готелі «Каталан».

Сонце щойно закотилося за шпиль дзвіниці, коли мій «ситроєн», вкритий пилюкою, побризкуючи вихлопною трубою, затрясся по бруківці Базарного майдану в Домі. Перед жандармерією я зупинився. Зігнутий у три погибелі, сповз з сидіння, розім'яв затерплі ноги, озирнувся довкола.

— Оце, значить, Дом!

Старовинне містечко, забуте часом. Маленькі будиночки, немов іграшкові кубики, жменька крамничок, древня будівля мерії і такі ж древні липи перед нею. По бруківці торохтить пароконний віз, перед маленьким кафе стоять жовті столики і стільці. Раптом відчув страшенну спрагу.

— Дядечку! — заверещав хтось. — А чи є в твоїй труні радіоприймач?

Я повернувся. Трохи осторонь стояв босоногий карапуз і, застромивши руки в кишені, роздивлявся мене та «ситроєна» живими чорними пташиними оченятами.

— Диви, загубиш вихлопну трубу. — Він всміхнувся. — Принести тобі трохи клею?

Мені сподобалася його меткість.

— Ходи-но сюди! — сказав я. — Ти добре знаєш місто?

Карапуз схилив голову набік, плюнув і підійшов на два кроки.

— Когось шукаєш?

— Приятеля. Днів десять тому він приїздив сюди на темно-сірому «ситроєні». Здається, був тут і минулої неділі. Розумієш, авто з чорним дахом та…

— Маєш на увазі ДІБ-625?

— Так.

Його полохливість зникла. Він підійшов впритул, прихилився до дверцят машини, видобув з кишені штанів пакуночок жувальної гумки і люб'язно простягнув його мені. Пакуночок був бруднуватий, але я взяв гумку кінчиками пальців.

— Звісно, — промовив він, жуючи гумку. — Бачив я той ДІБ-625. Непоганий ящик. З місця рве, як божевільний. Так це машина вашого приятеля?

— Так. Власне, просто знайомого.

Він задоволено кивнув.

— Відверто кажучи, обидва вони мені не сподобалися. Хотів лишень поглянути на авто, та вони мене прогнали геть. Обидва боші. А ви не з них?

— Гм…

— Нічого страшного, — заспокоїв мене карапуз. — Бувають різні. Ви ж мені подобаєтеся. Може, трошки покатаєте?

— Куди їхати?

— Так, вулицею.

— Побачимо, — сказав я, глянувши на жандармерію. З її дверей вийшов чоловік, позіхнув, обсмикав на собі уніформу. — Якщо ти розповіси мені, де мешкали оті двоє.

Хлопець допитливо глянув на мене, потім кивнув головою у напрямку кафе.

— Машина стояла там. Але вони мешкали десь-інде. Де саме — не знаю.

Я погрався ключиком від запалювання. Карапуз почухав собі під пахвою, поглянув спершу на ключик, потім на мене, переклав гумку за іншу щоку, плюнув.

— Разом з ними був Фешоз, — промовив він, — проте вони не жили у тієї старої вонючки. Інакше машина стояла б біля його будинку. Але цього не було. Зрозумів?

— Так, — відповів я. — А хто такий Фешоз?

— Управитель з монастиря.

— Ага.