Читати книгу - "Високий Мисливець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Караї попросив робітників піднятися на якусь милю вгору по течії і на якийсь час стати там табором разом із ним.
Двоє пеонів сіли до нього в човен, щоб допомогти веслувати, а інші подалися пішки. Високий Мисливець уже поставив був ногу у човна, як раптом Карліто сказав, підійшовши до нього:
— Докторе, а хто заплатить мені за попсоване ласо? Воно було зовсім нове, Навіщо ви його розрубали? Адже можна було спокійнісінько розмотати його!
Мабуть, Карліто, ви ніколи не дочекаєтеся від мене плати за те ласо. Хай краще про мене йде поголос, що я завдав вам збитків.
Нічого не вдієш! Поміщик завжди був і лишиться зажерливим!
Тепер замість одного гачка і однієї вудочки рибу ловили на дев'ять. За один день Караї мав більше риби, ніж міг узяти з собою. Сушити її ніде було, тому мисливець солив її. А незабаром приїхали його друзі-індіанці на волах. Тепер парагвайські робітники вже не боялися їх. Вони переправилися через річку й там допомогли розвантажити човен та прив'язати тюки й мішки до сідел коней. Потім усі попрощалися, пеони посідали в човен, щоб згодом вирушити кожен своїм шляхом.
Одначе прощання ще трохи затягнулося. Коли Караї уже поставив ногу в стремено, один пеон погукав його:
— Хазяїне! Ми ледве не забули, що винні за квасолю і рис, які ти нам позичив.
— Але ж ви за це доправите мій човен до фортеці.
Проте робітники не погодилися. Караї мусив узяти від них і за харчі, і за позичений для переїзду у фортецю човен сповна — точно стільки, скільки взяв з них Карліто, коли привіз на роботу у фазенду.
Розділ вісімнадцятий
ІНДІАНСЬКИЙ РОЗВІДНИК
Караї Пуку на повному скаку влетів у мисливський табір.
— Кінчайте полювання, друзі, збирайте речі — і гайда! Вирушаємо не пізніш як за годину. Годі полювати!
— Чому? Що сталося? — лунало з усіх боків.
— Не буду нічого пояснювати. Це наказ, і цього вам досить. Ворушіться! Мерщій!
— Наказ? — здивовано перепитав Нене Фіорі. — Я не звик слухатися нічиїх наказів, а тим більше ваших!
Мисливець примружив одне око так, що цього не міг побачити ніхто, крім Нене, і суворо вигукнув:
— А тепер звикнете! Щоб за годину тут залишилися тільки блохи від ваших собак!
Нене зрозумів. Удаючи, що незадоволено бурчить, він пішов пакувати речі. Джуліус наслідував його приклад, так само зробив і дон Пабло, який сліпо виконував розпорядження Караї. Місцеві мисливці мовчки похитали головами, але теж послухалися. Тільки швейцарець Велькер стояв, узявши руки в боки, і дививсь, як Отонте моторно складає намет і набиває сідельні сумки.
— Бачу, всі ви просто раби, як отой зизоокий індіанець. Хіба мисливці дозволили б попихати собою! Хотів би я побачити, хто примусить мене покинути вигідне полювання, та ще тоді, коли мені щастить?!
— Той, хто вас примусить, — перед вами! Запам'ятайте, Велькере, що ваших речей ніхто не візьме на коня. Таскатимете їх на плечах, як і тоді, коли прийшли сюди. У кожного досить власного спорядження. І поспішайте, бо вам, чого доброго, доведеться двічі мандрувати по свої клунки. За одним разом ви, мабуть, усього не заберете, якщо у вас було таке щасливе полювання.
— Я нічого не збираюсь таскати на плечах! Ви, Джуліусе, купите у мене шкури, як ми домовлялись?
— Про це побалакаємо, коли дістанемось у Барранко Бранко або Олімпо. Мій кінь перевантажений, але, якщо Караї накаже, я послухаюсь.
— Вам видніше, кому підкорятись, але знайте, я не хочу коритись нікому! Я залишаюсь тут і полюватиму далі. А по ті шкури ви таки приїдете! — Велькер сердито плюнув і потяг до свого лігва.
Не минуло й години, як валка вже виходила із табору. Дехто з мисливців ішов пішки, жаліючи коней, на яких було нав'ючено багато всякого вантажу. Зграї собак перемішалися між собою, і їхнє валування розлягалося далеко навколо. Коли мисливці відійшли за якусь милю від табору, Караї Пуку спинив коня і почекав, доки всі наблизяться.
— Поки що такий гавкіт нам не потрібен. Розберіть своїх собак і візьміть їх на повідки.
Мисливці кинулися розбирати собак, тим часом Нене і Джуліус запитали в Караї:
— Навіщо ви примушували Велькера підкорятися своєму наказу?
— Бо я знав, що він не послухається! Це був найкращий засіб позбутися його. Але гавкіт може виказати, куди ми прямуємо, а це нам не підходить.
— А Джуліус не купить у нас шкури? — поцікавились місцеві мисливці.
— Не купить він, то купить хтось інший, не турбуйтесь. А тепер за мною! Дорога в нас недалека.
Караї знову виїхав наперед і повернув валку на захід, до річки. Заростями дісталися до того місця, де ліс підступав аж до самої води. Дехто з мисливців уже починав розуміти, куди вони прямують, але ніхто не ставив запитань. У закруті край берега були прив'язані чотири крутобокі човни, в кожному з яких сиділо по двоє парагвайців.
— А тепер швиденько складайте свої речі у човни. Візьміть з собою лише найнеобхідніше.
— А що буде з собаками? Навіть якщо човни заберуть весь вантаж, ми не можемо покинути своїх собак! І як буде з кіньми?
— Коні й собаки залишаться на березі — ми їх візьмемо з собою.
Мисливці якусь хвилину шепотілися, потім один з них відвів Караї
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Високий Мисливець», після закриття браузера.