Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд"

— Ти задумлива! — каже одна з нас.

— Ти як тихе озеро! — каже єдиний наш чоловік, який дуже любить свою дружину.

Але ніхто з них не відає, як мене багато, коли від’єднуюсь од них (це в нас принцип — від’єднуватися, тільки чоловік із жінкою та сином не роз’єднуються, бо вони ніби щось одне), особливо, коли я на цьому камінні, у цій затишній бухті; мені не хочеться, щоб хтось бачив моєї голизни, бо то була б профанація, я ж тут почуваюся первісною людиною. Без будь-кого, без обов’язків, без спогадів, без батьків, дідів та прадідів, без майбутнього, тобто планів, без нічого. Ніхто мені не заважає, і хочу, щоб так було. Я весь час одна, хоча можна бути самітною й на великому пляжі. Але то не те. Я на кручі. Але інколи мушу опускатися на землю, коли треба щось готувати за чергою чи коли навіть збиратися на сніданки, обіди й вечері. Інколи вирушаємо в екскурсії. Піднялися пішки до Фороської церкви, і хоч можна було під’їхати, бо рухалися численні машини, але ми пройшли пішки п’ятнадцять кілометрів. Лівадійський палац, а потім десять кілометрів сонячної дороги. Сонячна дорога мене надихає, і я декламую подумки: «Ми будемо ходити! Ми будемо їздити! Ми будемо жити!» Я — зі своїми приятелями, але я без них. Бо мені нецікаво: хто що сказав і хто пішов і з ким. Мене вабить нескінченне літо, нескінченне море, і моя душа від того — також нескінченна. Тягнеться за тією чайкою, котра щойно сиділа на великому камені, а тепер вигинається наді мною, легка й незалежна, і я відчуваю, як її легка тінь ковзає по моєму в’ялому тілу, що розтеклося по цьому камінню і ледь-ледь утримує свою форму.

Сидимо з хлопчиком, його звуть Максим, і він мій друг, на краю кручі, і нам здається, що на краю світу. Він так і сказав:

— Це ж край світу, тьотю Іро, правда?

Я згодилася.

Пройшов тільки один дощ, але я не люблю дощів, а більше сонце, сонячне море, сонячне каміння І сонячні дороги. Отож коли з’являються хмари, почуваюся відьмочкою і відганяю це рване сіре лахміття геть. І воно мене слухається, бо неохоче завертає за гору. Згадай Іфігенію, вона також була тут і стала жрицею у своєму храмі, тобто храмі свого імені. Зараз я теж почуваюся жрицею у своєму храмі — ось звідки у мене сила відганяти хмари.

Такий зворушливий цей хлопчик, мій друг, а який він чудовий, коли стоїть у своєму плащику на кручі, а отже, на краю світу. Його плащик — мов крила. Ось-ось полетить ця голубоока пташка, і мені буде від того жаль.

Уранці роблю зарядку. Я на кручі, а моя тінь далеко внизу, так дивно махає руками чи ногами. При цьому мені здається, що мої друзі, навіть хлопчик — просто «інші люди», і мені нема до них жодного інтересу. Тому розкидаю тіло на піску біля води, сама вода мене не вабить, і муркочу якісь нескладні рецитації про сонце і скелі, облиті ним, і про сонячну любов, якої вистачає на всіх. Час не йде, а тече.

Якось із моєї кишені випали ключі. Нагнулася, щоб підняти, і вони опекли пальці холодом. Які вони тут непотрібні й чужі, бо на краю світу не потрібно ключів. Саме тут, де панує Іфігенія, яка не терпіла чужинців. Але я для неї не чужинка, а ніби сестра. Особливо це відчуваю вранці, бо люблю ранки, тоді видно всі звивини на Фороських скелях, бо коли сонце заходить, видно тільки голубувато-сірий кряж.

Часом підпливають до нас дельфіни, тоді наш хлопчик надзвичайно збуджується й кричить:

— Ви звідки й куди?

Але вони не відповідають, летять тільки бризки від їхніх лискучих, чорних тіл. Чайка крилом пронизує день. Сонце натхненно і впевнено виринає з-за вершків кипарисів. Коли починається день, то здається, що все починається наново. А ще мені здається, що живу тільки влітку, тільки літо — це день мого життя, бо решта — сумний і сірий обов’язок».

Підписано листа однією літерою — «І.»

Не можна не визнати — написано чудово: пластично і з почуттям, щиро й настроєво, очевидячки, Іра мала художнє бачення світу; коли прочитав тепер, у похилах літах, був зворушений. Цікавий лист і для розвитку моєї теми.

По-перше, текст свідчив, що я в її внутрішньому мікрокосмі присутній не був, і листа написано, можливо, більше з почуття обов’язку, а не через смуток, що ми в розлуці. Але це менш важливо, хоч тоді, молодого, мене це трохи вразило, що й занотовано у щоденнику; важливіше, що за ревнивця мене все-таки вважала, через що уточнила, який чоловік є в їхньому товаристві. Цього чоловіка ледь-ледь окреслено, про решту, очевидячки жінок, узагалі нічого, хіба глухий натяк: «хто пішов і з ким» — отже, там любовні нитки плелись, а це значить, що були й інші чоловіки. Але її туристське оточення не цікавило: «Я зі своїми приятелями і без них». Єдине зближення — із хлопчиком, цілком поетичне. Але друзі, навіть хлопчик, для неї — «інші люди», отже, чужі. Покинута в Києві родина (батьки) — як холодні й непотрібні ключі, чудовий образ, треба зазначити.

Лист цілком ескапічний, тобто від людини, яка тікає від життя, зокрема й від мене, бо наші стосунки — це також життя. Обов’язки її страшать, для неї світ обов’язків — щось сіре й неприємне, а смисл існування вміщується в рефлексіях та порожнюванні. Це свідчить, що Іра, певною мірою, недорозвинулася й залишалася дитиною (дружба з хлопчиком це підтверджує), бо саме діти утяжуються обов’язками, а справжні вартості їхнього