Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

— Звідки ви знаєте? — спитала Емілі вражено.

— Здогадався, дитя моє. Я вмію відгадувати. Але що тебе в тому всьому непокоїть?

— Не знаю, як витягнути її з монастиря, — зізналася Емілі. — Прийшло мені на думку, що, може, ви знайдете спосіб.

— Гм, треба подумати… Тут нелегка справа, моя панянко. Що, власне, відбулося? Едита вступила до монастиря не тому, що мала внутрішнє покликання, а через розбите серце. Гм… ні, цього недостатньо… Стривай-но, Едита єдине дитя у своїх батьків?

— Так.

— Тоді справа ясна. Мала б сестру чи брата, то мусила б їх занапастити, що, звісно, є вкрай небажаним. Та, оскільки вона єдина в сім’ї дитина, ще й спадкоємиця високого панського роду, що провадить запеклу боротьбу з іншим родом, то виходом зі скрутного становища буде тільки одруження Копулетті й Монтеккі.

— Але ж імення в них інші.

— Це неважливо… Отже, виникає питання, що набуває загальнодержавного значення: чи можна в цій справі звернутися до Святого Престолу? Бо для остаточного розв’язання проблеми конче потрібна диспенза Ватикану…

— Диспенза? Це слово не вельми поетичне, його трудно вживати у віршованих творах, — зазначила Емілі.

— Безперечно. Але молоді панянки, що складають вірші, повинні вміти переборювати труднощі й бути готовими до них.

— О, тепер я дам собі раду, — сказала Емілі радісно. — Я вам така вдячна! Ви навіть не підозрюєте, яку полегкість мені справили. Вже за кілька тижнів моя поема може бути скінчена. Ціле літо я взагалі над нею не працювала. Одначе зовсім, певна річ, не байдикувала. Ми з Ільзою витворювали нову мову.

— Нову що — мову? Чи правильно я зрозумів?

— Так.

— А чим тебе не влаштовує твоя рідна мова? Чи ж тобі не досить рідного слова, незбагненна маленька істото?

— Досить. Авжеж, досить. Не для того ми творили нову мову. Кузен Джиммі найняв кількох хлопців, французів, садити бульбу. Нам було так нудно чути, як вони теревенили цілими днями по-французькому. А ми не годні були втямити ані слова! Тож Ільза і я напружили нашу фантазію, щоб вигадати мову, якої й вони не спроможуться зрозуміти. Наша мова зробила відтоді значний поступ, а коли буде цілком викінчена, хлопці-французи не зможуть підслуховувати наші розмови. Буде так весело!

— Не сумніваюсь. Але двійко дівчат, які витворюють нову мову, щоб досадити кільком бідолашним молодим французам, — про таке я досі не чував, — мовив отець Кассіді з якоюсь кумедною безпорадністю в голосі. — Та ви заколотниці! Я тремчу за майбутнє нашої країни.

— О ні, це несерйозно. Так, забава… А ще дівчата в школі просто шаленіють, як чують, що ми говоримо геть невідомою мовою. Дякуючи нашій мові, ми можемо зберегти будь-яку таємницю.

— Що ж, знаючи людську вдачу, я розумію, на чому ґрунтується ваша забава. Наведи-но мені якийсь приклад цієї мови.

— Нат мілан о сте дольман боте та Шрусбері фернас ра пое літанос, — проказала Емілі нарочито повільно. — Це означає: наступного року підемо до лісу коло Шрусбері по суниці. Кілька днів тому, на перерві між уроками, я крикнула це Ільзі через усе шкільне подвір’я. Всі просто отетеріли!

— Отетеріли? Гм, очікувана реакція… Повідай мені ще кілька речень вашою мовою.

— Мо траль лі деад себ ад лі мо трене. Мо бертраль себ мо бертрене дас стен деад е тінг сетра. Це означає: мій батько помер, мати померла теж. Мій дід і моя бабця померли давно. Гадаю, невдовзі я вмітиму писати цією мовою поезії, а відтак тітка Елізабет не в змозі буде їх прочитати, навіть якщо знайде.

— Ти маєш інші твори, окрім тієї епічної поеми?

— Атож. Короткі вірші, разом більше десятка.

— Не хочеш прочитати мені один із віршів?

Емілі відчула гордість. Охоче звірить отцеві Кассіді свої найдорожчі думи та рими.

— Прочитаю вам свого найсвіжішого вірша, — мовила, кашлянувши з поважним обличчям. — Називається «Вечірні мрії».

Отець Кассіді слухав уважно. По перших рядках вираз його обличчя змінився, він почав нервово перебирати пальцями. Скінчивши, Емілі опустила повіки й стала чекати вироку з тремтінням у серці. Що буде, як отець Кассіді визнає вірші кепськими? Ні, він не виявить такої негречності, та вона все одно здогадається, що в нього на мислі.

Отець Кассіді озвався не зразу. Тиша ставала моторошною, гнітючою. Емілі вирішила, що похвалити він не може, однак не хоче уразити її огудою. Враз «Вечірні мрії» видалися їй самій дешевою базграниною. Як могла декламувати її отцеві Кассіді! Яка дурість!

Так, то був слабенький вірш. Отець Кассіді здавав собі в тому справу. Але, як на її вік… Крім того, був там один рядок, який витягував усі решту. Тож отець Кассіді кінець кінцем промовив:

— Пиши й надалі поезії, дитя моє.

— Справді? — спитала Емілі, задихаючись.

— Гадаю, з часом ти доможешся певних результатів. Яких — не знаю, сказати важко. Але працюй далі… обов’язково працюй далі.

Емілі почувалася такою щасливою, аж ледь не заплакала. То були перші в її житті слова заохоти; виняток становили оцінки її батька, проте батьки зазвичай оцінюють своїх дітей надміру високо. Нині ж вона почула думку об’єктивну й компетентну. Аж до кінця своєї боротьби за літературне визнання Емілі не забуватиме ні власне слів отця Кассіді, ані тону, яким вони були промовлені.

— Тітка Елізабет сварить мене за моє віршування, — призналася вона. — Каже, люди подумають, ніби я така ж дурнувата, як кузен Джиммі.

— Шляхи генія гладкими та рівними не бувають. Але візьми-но ще один шматок печива, щоб виявити рису людську, бо надлюдських ти виявила занадто багато.

— Ні, дякую. Мушу вернутись додому, поки споночіє.