Читати книгу - "Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник"

Космонавт швидко відкладав дзеркальце вбік, припиняв тривожний монолог. Він знову одягав скафандр, щоб продовжити хвилюючі пошуки.

Йому пощастило принести в корабель кілька зразків породи Плутона, набрати у контейнер кристалів. Аналіз показав, що ця порода масивніша від земних у кілька разів. Такої на Землі і на ближчих планетах дослідники не зустрічали. Кристалики являли собою замерзлу надважку воду. Буревій був дуже радий. Це буде справжнім сюрпризом для майбутніх поселенців на Плутоні. А вони будуть. Неодмінно.

Людство вивчить рідну систему, об’єднає свої зусилля з Братами і полине до інших зірок. Тут, на Плутоні, будуть станції, космодроми, інститути. Енергія ядра дасть тепло, над планетою закружляють штучні сонця. Розтопляться льоди, створиться атмосфера. І зашумлять дерева, трави тут, де нині панує морок і холод. Задзвенять дитячі голоси. І очі нових, прийдешніх поколінь пронижуть міжгалактичний простір нестримним бажанням Знання. Як і очі того, Невідомого, образ якого залишився втіленим у камені.

Космонавт вирішив збільшити коло досліджень. Він визначив координати корабля, статуї, намітив маршрути. Він хотів оглянути всю рівнину, яка пролягла між пасмами гір і скель. Саме в цей час, недалеко від статуї Невідомого, з ним трапилося несподіване.

Над зубцями скель зійшла зірка — Сонце. Буревій кілька хвилин з ніжністю дивився на нього, посилаючи в той бік серце, думи, найкращі почуття. І раптом — здригнувся.

На тлі зоряного простору майнуло якесь тіло. Одна невловима мить — і вертикальна постать перегородила шлях космонавту. Вона задрижала, колихнулася і рушила назустріч Буревію.

Холод пронизав тіло космонавта. Що це? Невже житель Плутона? Тут, серед снігів і холоду? Правда, вчені передбачали будь-яке життя навіть в холоді космічного простору… Але як він повинен поводитися? Що робити?

Все ближче постать. У світлі далекого Сонця вона здається напівпрозорою. Вона схожа на людину Землі. Острах з’явився в серці космонавта. Може, галюцинація?

Постать була зовсім близько. Це жінка. Обриси її туманні. Але видно великі очі, повні вуста. Вони ворушаться, чути чіткі, схвильовані слова:

— Друже Буревій! Нарешті! Ми знайшли вас. Ми врятуємо вас…

Космонавт занімів від несподіванки. Все, що відбувалося, здалось йому сном, вигадкою. Ні, ні, це не може бути! Це — гра втомленого розуму!..

А жінка, простягнувши назустріч йому руки, говорила:

— Ми пишаємось вами. Серед пустелі ви зберегли мужність. Ще зовсім небагато — і ви будете на Землі. Ви чуєте мене? Ви розумієте мене?

Буревій проковтнув якийсь клубок, що зупинився в горлі, хрипко сказав:

— Я чую вас. Але хто ви? Тут нема повітря, а ви без скафандра. І як я чую вас?

— Не бійтесь, — усміхнулася жінка. — Я не привид. Але нема коли пояснювати. Майте терпіння. Я мушу зникати. Скажіть ваші координати. І включіть прожектор через двісті годин. Чуєте — через двісті годин!

Буревій назвав координати. Він хотів щось запитати, але жінка розпливлася туманом, постать її майнула барвистим привидом у просторі, зникла.

І знову нікого. Тиша. Непорушність. Діамантові зірки і мертва планета.

Космонавт озирнувся. В мужньому серці зародився жах, зашкрябав колючими кігтями. Невже він збожеволів? Але ж чому привид був таким життєвим, земним, рідним? Чому він говорив про порятунок? Координати. Прожектор… Що це — насмішка його підсвідомості? Виверти напруженого розуму?

Буревій намагався вкласти побачене у зрозумілу формулу. В запасах інформації мозку нічого не знаходилося. Може, він що-небудь пропустив з наукових досягнень Землі? Що ж саме? Подорож без ракет, без скафандрів? Дурниці! Просторове телебачення? Як? І як він чув голос? Може, могутній промінь гравіопередавача спрямованої дії? За шість мільярдів кілометрів? Ні, не може бути. Та й для цього треба, щоб на Землі знали, де він знаходиться. А цього ніхто не міг знати. Ні, ніяка випадковість не пояснить цього.

Буревій рушив вздовж гірського масиву, щоб виконати свій намір — шукати залишки цивілізації. Але навіть це завдання втратило для нього смисл. Він повертався до видіння, він плекав у серці віру, що жінка не приверзлася йому, що вона сказала правду, Що через двісті годин йому треба запалити прожектор.

«Прожектор? Для чого? Невже сюди прибуде корабель. Це може бути лише квантовий корабель «Сонце», про який казав Вогневик! О Земле, рідна пене! Не дай мені збожеволіти. Я вже не можу нічого збагнути…»

Треба закувати волю в кулак. Треба стримати бурхливий стукіт серця. Хай проблиск віри допоможе йому ще краще виконати свій обов’язок. Вперед, вперед… Таємниці Плутона ждуть людину. Вперед, Буревію! Тобі ще рано вмирати! Нові дива, нові стежини життя ждуть тебе!

Мов у сні, космонавт досліджував рівнину Плутона. На кілька годин йому вдавалося змусити себе спокійно шукати залишки розумних істот, а потім знову розбурхане серце повертало його свідомість до таємничого видіння. Він поспішав назад, до корабля, ждав, по кілька годин простоюючи біля статуї. У глибині єства жила надія, що видіння з’явиться знову, що вона, та чарівна жінка, пояснить йому, що й до чого, і припинить нестерпну муку.

Та вже ніхто не з’являвся. Тільки інколи з високих скель падали друзи кристалів і піднімали у просторі хмарки крижаного пилу. Тоді Буревій насторожено здригався, очікуючи звідти появи видіння. А пустеля мовчала. Мовчав Космос, пливучи мимо нього нескінченною зоряною рікою.

Так, у сумнівах, зневірі, надії і боротьбі, минуло сто дев’яносто годин. Пора. Пора включати прожектор! Буревій виніс весь пристрій назовні. «Де б його приладнати? Повище. На