Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула"

Як справжній детектив, він нишком пробрався до складу, видобув там удосконалений фотоапарат з автоматичним еспонометром, прихопив довгий трос. Все це було йому потрібно, щоб здійснити подорож у безповітряний простір, за межі “Променя”.

Северсону щастило. Ніким не помічений, він проплив до шлюзової камери, напустив у неї повітря, надів скафандр. Один кінець троса припнув до пряжки біля пояса, а другий — до кільця на одвірку.

Забезпечивши себе таким чином, Северсон натиснув на важіль зовнішніх герметичних дверей. Натиск повітря рвучко відчинив їх. Перед людиною відкрився вільний міжзоряний простір.

Від страху в Северсона мимохіть стиснулось серце. Судорожно вчепившись у одвірок, він притискувався до гладенької стінки велетня. Зоряне небо відбивалось у ньому, як у кривому дзеркалі.

Ні звуку, ні руху. Здавалось, “Промінь” втратив свою шалену швидкість і просто висить нерухомо в безповітряному просторі.

Северсон обережно повернув голову. Його погляд упав на велику кулю, де містився “мозок” велетня; кабіна управління, обсерваторія, передавальна станція. За великими вікнами рухаються вчені. Вони навіть не підозрюють, що на них дивиться хтось ззовні.

“Але чи й справді не підозрюють?.. Чи не побачив мене хтось часом?” Северсон глянув на свій скафандр. На нього падали тільки слабенькі бліки світла; з великої відстані навряд чи їх помітиш. Отже, все гаразд. Вперед!

Пересуватись було важко. Рукавиці скафандра ковзали по гладенькому металу; тіло намагалось відірватись від поверхні зорельота і зринути в простір. Подеколи Северсону здавалось, що рухається не він, а корабель, — оптична ілюзія, характерна для світу невагомості, де немає ні “верху”, ні “низу”: людина весь час вважає, що “верх” там, де голова.

Тільки за годину важкої подорожі Северсон добрався до мети — шостого вікна в другому ряду. Воно було яскраво освітлене.

З надзвичайною обережністю Северсон зазирнув до каюти. Так, Ватсон вдома. Він сидить біля столу, спиною до вікна, і щось пише. Перед ним лежить купа словників, а також оті загадкові таблиці, які вразили Северсона й Алену.

Ватсон підозріло заворушився, і Северсон хутко сховав голову в тінь. Коли він за хвилину зазирнув до каюти знову, Ватсон, — уже з навушниками на голові, — сидів біля магнітофона і крутив ручки настройки.

“А, любий, то ти записуєш передачу від якогось спільника з Землі?!” — зловтішно подумав Северсон і, націлившись фотоапаратом, натиснув на спуск. — Один знімок вже є. Зробимо для певності ще один”.

Але апарат раптом випав у нього з рук, а “Промінь” рвонувся, окрутнувся навколо своєї осі, помчав кудись вбік. Від страху Северсон заплющив очі. Йому здалось, що він падає в безодню; навіть не падає, а його просто тягне туди невідома сила…

“Але що ж трапилось з кораблем?.. Катастрофа?”

Коли Сєверсон розплющив очі, то насамперед побачив на фоні освітлених дверей шлюзової камери характерний силует голови Навратіла в прозорому шоломі скафандра. Академік швидко змотував трос, притягуючи до себе невдаху-мандрівника.

Не встиг Северсон отямитись, як уже опинився в шлюзовій камері, а потім у коридорі. І тільки там Навратіл сердито сказав:

— Ви збожеволіли, друже?! Що ви там шукали в міжзоряному просторі?.. Вам набридло жити?!

— Я… я… фотографував… — Северсои затинався, мов учень, якого вчитель застав на списуванні.

— Фотографували?! Що там можна було фотографувати, скажіть мені, прошу?

— Я фотографував “Промінь”. Хотів одержати цікавий знімок для телевізійної передачі… — Северсон оволодів собою і говорив тепер далеко впевненіше. — Коли ви потягнули мене за трос, апарат випав з рук.

— От так ідея!.. Цікавий знімок, гм… А чи подумали ви про те, що найдрібніша порошинка, яка летить Всесвітом, може пронизати вам серце?.. А чи не припускаєте, що вам могли завдати непоправної шкоди нуль-промені? Адже ми ще не знаємо навіть, чи затримує їх скафандр… Ви повинні негайно пройти медичний огляд.

— Пробачте мою нерозсудливість, товаришу Навратіл. Мені дуже прикро, що я вам завдав стільки неприємностей. Більш ніколи цього не зроблю, присягаюсь!

— Я в цьому твердо переконаний. Ваше щастя, що я вас помітив з кабіни управління. “Глечик ходив по воду, аж поки вухо одірвалось!” — пам’ятайте про не. Якщо вам ще колись спаде на думку щось подібне, порадьтесь зі мною або з товаришем, який тоді буде капітаном. Сподіваюсь, ми зрозуміли один одного?

— Так. І не кажіть про це, прошу, нікому.

— Вже пізно. Всі в кабіні управління вас бачили. Алена одразу ж вгадала, чому Северсон вийшов з “Променя”.

— Бачиш, скільки разів я тобі казала, щоб ти вже облишив свій розшук, все одно це ні до чого не приведе, — докоряла вона йому. — Адже я замалим не втратила тебе! Коли б ти хоч одним слівцем натякнув мені! З цим розслідуванням ми повинні покінчити. Розповімо просто про все Навратілу, та й годі.

— Ні, ще ні! — з одчаєм запротестував Северсон. — Ще не настав слушний час. Обіцяю тобі, що вже не зроблю ніякої дурниці. Однак ми повинні ще трохи постежити за Ватсоном. Адже, крім речей у каюті, ми не маємо проти нього ніяких речових доказів. Втратив я і знімок, який так важко здобував. Можливо, що Ватсона ми застукаємо ще на чому-небудь. Для цього нам цілком вистачить відеофону.

— Стара помилка повторюється… — тихо сказала Алена. — Але я не можу з тобою сперечатися.

Незабаром після цього Северсона відвідав Олаф.