Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Просидів я з годину, і в голові моїй склалась така ухвала: може, ці люди зичать мені добра, а може, й лиха – визначити нема як, і квит. Вони затіяли якусь гру, чи інтригу, чи, може, спробу – яку саме, дізнатись нема способу, і квит. Про мене забились навзаклад – за що саме, довідатись годі, і квит. Отже, все невідоме відкинуто; лишається те, що можна розібрати, помацати й зважити. Коли я піду до Англійського банку та попрошу покласти цю банкноту на рахунок її власника, вони це зроблять, бо він їм відомий, хоч я його й не знаю; але ж мене спитають, яким побитом банкнота опинилась у моїх руках, і коли я скажу правду, мене запроторять до божевільні, а як набрешу – за грати. Те самісіньке вийде, коли я спробую покласти її до якогось іншого банку чи позичити на неї грошей. Хіть-нехіть я мушу носити сам цього страшного тягаря, доки не повернуться ті пани. Мені з цієї банкноти стільки користі, як із жмені попелу, зате я мушу стерегти її, труситись над нею, жебраючи задля прожитку. Віддати її я не зможу нікому, бо ні чесний обиватель, ані грабіжник її не візьмуть, не схочуть мати з нею ніякого діла. Ті добродії нітрохи не ризикують. Навіть якби я згубив їхню банкноту чи спалив її, вони б і тоді нічого не втратили, бо досить заявити до банку, і її б погашено, а всю вартість повернуто їм; а мені тим часом доведеться цілий місяць поневірятись без будь-якої платні чи користі для себе, хіба що я поможу одному братові виграти той заклад, який там він не є, й дістану обіцяну роботу. О, я не від того! Такі люди можуть улаштувати на ого яку посаду!

Я поринув у мрії про ту посаду, і в мені почала оживати надія. Платня, напевне, буде не маленька. Місяць потерпіти, а тоді заживу по-людському... Досить скоро я був уже в найліпшому гуморі. В парку мені не сиділось, і я знову пішов тинятись вулицями. Ось в око мені впала вивіска кравецької майстерні, і мені враз захотілося скинути з себе своє дрантя та вдягтися більш-менш пристойно. Але за які гроші? Я ж, крім мільйона фунтів, не мав ані шеляга. Отож я змусив себе поминути майстерню. Та за хвильку я вже плентався назад. Спокуса пекла мене як вогнем. Я, мабуть, разів із шість отак завертався й знову поминав вивіску, мужньо борючись сам із собою. Та нарешті здався, мусив здатися. Зайшов і спитав, чи нема в них часом невдалого вбрання, що не схотів узяти замовець. Той чолов’яга, що до нього я звернувся, не відповів нічого, тільки кивнув головою на іншого. Я підійшов до того, але він так само кивнув головою на третього, не промовивши й слова. Я рушив до третього, і аж той сказав мені:

– Почекайте трохи, будь ласка.

Я дочекався, поки він скінчить своє діло, тоді він завів мене до якоїсь комірчини, перебрав цілу купу забракованих костюмів і вибрав для мене найгіршого. Я натяг убрання на себе. Воно не пасувало мені до зросту і взагалі виглядало не вельми принадно, однак було нове, і мені не терпілося купити його, тому я не став прискіпуватись ні до чого, а сказав трошки ніяково:

– Може, ви будете такі ласкаві, що почекаєте грошей кілька день? У мене при собі нема дрібних.

Кравчик скорчив щонайглузливішу міну й відповів:

– Нема при собі, кажете? Я так і думав. Такі великі пани, як ви, дрібних грошей при собі не носять.

Я відмовив уражено:

– Голубе мій, не завше слід судити незнайому людину по її одежі. Я цілком спроможний заплатити за цього костюма, тільки що не хотів завдавати вам клопоту з розміном великої банкноти.

Це йому трохи збило пиху, однак відповів він мені все ж іще гонористо:

– Я не мав на думці вас уразити, але як уже пішлося на докори, то мушу сказати, що це не ваше діло – можемо ми чи не можемо розміняти ваші гроші, хоч би які там вони в вас були. Ми будь-які гроші можемо розміняти.

Тоді я подав йому банкноту:

– Ну що ж, гаразд. Перепрошую.

Він простяг руку й усміхнувся, як ото, бува, всміхаються всім обличчям, що враз ціле береться зморшками та брижами, мовби вода в ставку, коли туди цеглину кинеш. Та як позирнув на банкноту в себе в руці, усмішка враз застигла, вид його зжовтів і став схожий на оті хвилясті, поморщені патьоки чи озерця захололої лави, що можна натрапити на схилах Везувію. Я доти ніколи не бачив, щоб усмішка отак закам’яніла на обличчі, ніби навіки. Кравчик усе стояв з банкнотою в руках й дивився на неї; аж нарешті до комірчини вскочив сам хазяїн, глянути, що тут робиться, й заторохтів:

– Ну, що? Що сталося? Що тут за морока? Чого вам іще?

– Нічого не сталося,– відказав я.– Чекаю решти.

– Гаразд, гаразд, дай йому решту, Тоде, дай йому решту.

– Еге, дай решту! – озвався Тод.– Легко сказати. Гляньте-но самі на ці гроші!

Хазяїн зиркнув на банкноту, свиснув тихенько й промовисто і, встромивши голову в купу забракованих костюмів, почав перебирати їх, бубонячи збуджено, немовби сам до себе:

– Накидає дивакові мільйонерові отакий непотріб! Ото дурень з цього Тода! Дурнем уродився, дурнем і вмре! Завше впоре якусь дурницю. Розганя мені всіх мільйонерів, бо не вміє добрати, де багатій, а де волоцюга, і ніколи не вмітиме. Ага, оце саме те. Прошу вас, пане добродію, скиньте оце, що на вас, геть його в піч! Будьте ласкавенькі, надягніть оцю сорочечку та оцього костюмчика. О, цей якраз на вас, якраз те, що треба. І просто, і не вбого, і скромно, і шикарно, хоч герцогові носити. Це замовляв один чужоземний князь, може, ви з ним знайомі,– ясновельможний курфюрст Галіфакський. Він не взяв костюма, а замовив собі жалобного, бо його пані матінка надумала була вмирати, а тоді так і не вмерла. Ну, це таке діло, що нічого не вдієш, не завше ж бува так, як нам... чи то пак їм... о, штанці якраз, наче на вас шито, пане добродію! Тепер камізельочку. О, знов добре! Тепер сурдутика...