Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Я бажаю, щоб ти був постійний і міцно утверджений. Бажаю, щоб ти був вірний. Адже вірність - це передусім бути вірним самому собі. Тобі нема чого сподіватися від зради, бо тобі треба довго зав’язувати вузли, які керуватимуть тобою, надихатимуть тебе, дадуть тобі сенс і світло. Отак і каміння храму. Я не розкидаю їх безладно щодня, щоб іти напомацки до кращих храмів. Якщо ти продаєш свій маєток, щоб купити інший, можливо, кращий зовні, ти втрачаєш щось у собі, чого вже ніколи не знайдеш. Чому ти нудишся у своєму новому будинку? Зручнішому, такому, що краще задовольняє твої бажання, народжені в злиднях іншого дому. Твоя криниця втомлює тобі руку, і ти мрієш про фонтан. Ось твій фонтан. Але відтепер тобі бракуватиме пісні корби й витягненої з нутрощів землі води, яка відображувала тобі колись сонце.

Не те що я не бажаю, щоб ти вибрався на свою гору, вивчився, сформувався і щомиті прагнув іти вперед. Але одна річ - фонтан, яким ти прикрашаєш свій дім - і який є перемогою твоїх рук,- і зовсім інша - твій переїзд до черепашки іншої людини. Одна річ - послідовні здобутки в одному напрямі, скажімо, збагачення храму, бо такі здобутки - зростання дерева, яке розвивається відповідно до свого генія, і зовсім інша - переїзд без любові.

Я не довіряю тобі, бо ти поділяєш, ти ризикуєш своїм неоціненним добром, яке полягає не в речах, а в сенсі речей.

Я завжди бачив, що еміґранти сумовиті.

Я прошу тебе розкрити свій дух, бо ти ризикуєш бути одуреним словами. Один чоловік зробив своїм сенсом подорож. Він ходив від одного пункту до другого, і я не можу сказати, що він збіднів. Його неперервність - подорож. А інший любить свій дім. Його неперервність - дім. Якщо він мінятиме його щодня, він ніколи не буде щасливий. Якщо я кажу про осілих людей, я аж ніяк не маю на увазі тих, хто любить передусім свій дім. Я говорю про тих, хто вже не любить його й не бачить. Адже твій дім - теж вічна перемога, як добре знає твоя дружина, прибираючи його вранці.

Отже, я розповім тобі, що таке зрада. Адже ти - вузол відносин, і ніщо інше. Ти існуєш завдяки своїм зв’язкам. Твої зв’язки існують завдяки тобі. Храм існує завдяки кожному своєму каменю. Ти забереш даний камінь: храм упаде. Ти належиш маєткові, храмові, імперії. А вони існують завдяки тобі. Тож не тобі судити, як-от судять, прийшовши зовні й не будучи пов’язаним, на відміну від тебе. Коли ти судиш, ти судиш сам себе. Це твій тягар, а водночас і твоя радісна піднесеність.

Адже я зневажаю того, хто, якщо його син грішив, паплюжить свого сина. Його син народився від нього. Важливо, щоб він вичитав йому й засудив його - караючи самого себе, якщо він любить сина,- втовкмачив йому свої істини, але не годиться, щоб він ходив від хати до хати й нарікав на сина. Адже тоді він руйнує солідарність зі своїм сином, він уже не батько і здобуває собі той спочинок, що є лише обмеженим буттям і нагадує спочинок небіжчиків. Я завжди бачив, що ті, хто вже не знає, з чим вони солідарні, нещасні. Я завжди бачив тих, хто шукає собі релігію, групу, сенс, іде на пошуки, щоб їх прийняли де-небудь. А натрапляють лише на фантом прийняття. Справжнє прийняття - тільки на рівні коріння. Адже ти прагнеш бути міцно утвердженим, мати повний вантаж прав і обов’язків, бути відповідальним. Але в житті ти не береш на себе обов’язок бути людиною, як-от береш обов’язок будувати дім на будівельному майданчику за наказом рабовласника. Ти пустієш, коли стаєш перекинчиком.

Мені подобається батько, що, коли його син грішив, приписує собі ту ганьбу, одягає жалобу й бере на себе покуту. Адже його син народився від нього. Оскільки батько пов’язаний із сином і син керує ним, то й батько керуватиме сином. Бо я не знаю дороги, де б був тільки односторонній рух. Відмовляючись бути відповідальним за поразки, ти ніколи не знатимеш перемог.

Якщо ти любиш жінку зі свого будинку, що є твоєю дружиною, і якщо вона грішила, ти не підеш у юрбу, щоб судити її. Вона належить тобі й передусім її судитимеш ти, бо ти відповідаєш за неї. Твоя країна впала? Я вимагаю, щоб ти судив себе: ти належиш їй.

Звичайно, до тебе прийдуть чужоземні свідки, перед якими ти червонітимеш. Щоб очиститися від ганьби, ти зречешся солідарності з помилками країни. Але ж тобі треба бути солідарним із чимсь. Із тими, хто плював на твій дім? «Вони мали слушність»,- скажеш ти. Можливо. Але я хочу, щоб ти належав до свого дому. Ти відцураєшся тих, що плюють. Тобі не треба плювати самому. Ти зайдеш до себе й помолишся: «Ганьба,- скажеш ти,- чому я такий бридкий у ваших очах?» Адже йдеться про тебе, тебе покривають ганьбою, ти приймаєш її, отже, ти можеш діяти на них і вдосконалити їх. Ти вдосконалюєш їх.

Твоя відмова плювати - не покривання помилок. Це поділяння помилки, щоб очиститися від неї.

Ті, хто позбувається солідарності, й самі збирають чужих: «Бачите цю гнилизну, вона не моя…» Але не має нічого, з чим вони були б солідарні. Вони запевняють тебе, мовляв, солідарні з людьми, або з чеснотою, або з Богом. Але це тільки порожні слова, якщо вони не означають вузлів зв’язків. Господь спускається аж до дому, щоб стати домом. Для смиренного, що запалює свічки, Бог є обов’язком запалювати свічки. Для того, хто солідарний із людьми, людина - не просто слово зі словника, людина - це ті, за кого вона відповідає. Дуже легко ухилитися й віддати перевагу Богові, а не запалюванню свічок. Але я не знаю людини, я знаю людей.