Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Господи, прив’яжи мене до дерева, яким я є. Я не маю сенсу, коли самотній. Нехай спираються на мене. Нехай я спираюся на когось. Нехай твої ієрархії змушують мене. Я тут розбитий і тимчасовий.

Я потребую буття.

Я розповідав тобі про пекаря, що вимішує тісто на хліб, але поки тісто поступається йому, не виходить нічого. Та ось настає пора, коли тісто, як кажуть вони, зав’язується. Тоді руки відкривають у безформній масі силові лінії, напруги і опір. У тісті для хліба розвиваються м’язи коріння. Хліб заволодіває тістом, наче дерево - землею.

Ти ремигаєш свої проблеми, і нічого не з’являється. Ти йдеш від одного розв’язку до іншого, бо немає такого, який задовольняв би тебе. Ти нещасливий, коли не дієш, бо тільки поступ підносить і надихає. Ти раптом пройнявся огидою, почуваючись розпорошеним і поділеним. Тоді ти повертаєшся до мене, щоб я розрубав твої суперечки. Я, звичайно, можу розрубати їх, обравши один з розв’язків усупереч іншим. Якщо ти полоненик свого переможця, мені вільно сказати тобі: ось ти спрощений унаслідок вибору однієї частини всупереч другій, звісно, ти тепер готовий до дії, але знаходиш мир фанатика, або терміта, або боягуза. Адже сміливість полягає не в тому, щоб потім діяти на основі цього вибору, б’ючи носіїв інших істин.

Твоє страждання, безперечно, зобов’язує тебе вийти за рамки його умов. Але тобі треба змиритися зі своїм стражданням, щоб отримати поштовх до свого піднесення. Це твердження слушне і про просте страждання, спричинене хворою кінцівкою. Вона зобов’язує тебе піклуватися про себе й відмовитися від свого гнилля.

Але того, хто страждає на хворі кінцівки та ампутує їх замість спробувати знайти ліки, я назву не сміливим, а божевільним або боягузом. Я хочу не ампутувати людину, а зцілити її.

Ось чому з гори, де я височів над містом, я звернувся до Бога з такою молитвою:

«Вони тут, Господи, просять мене сказати, яке їхнє значення. Чекають від мене, Господи, своєї істини, але вона ще не готова. Просвіти мене. Я мішу тісто на хліб, щоб показалося коріння. Але ще нічого не зав’язується, а я знаю, що таке нечисте сумління безсонних ночей. Але знаю й неробство плода. Адже всяка творчість спершу гартується в часі, звідси й розвиток.

Вони принесуть мені безладною купою свої побажання, прагнення, потреби. Складуть їх на мій будівельний майданчик, мов матеріали, з яких я маю створити сукупність, щоб їх поглинув храм або корабель.

Але я не пожертвую потребами одних задля потреб інших, величчю одних задля величі інших. Миром одних задля миру інших. Я підпорядкую їх усіх одні одним, щоб вони стали храмом або кораблем.

Бо мені здалося, що підпорядкувати - це отримати й розмістити. Я підпорядковую камінь храмові й він уже не стоїть безладно на будівельному майданчику. Немає цвяха, якого б я не використав для свого корабля.

Я вже не слухатиму найчисленнішу групу, бо вони не бачать корабля, що перебуває над ними. Якби найбільше було цвяхарів, вони б підпорядкували своїй істині розпилювачів дошок, і корабель не народився б.

Я не створю миру мурашника з допомогою марного вибору, а також катів і в’язниць, дарма що згодом настане мир, бо, створена мурашником, людина буде людиною для мурашника. Але мені начхати на увічнення виду, якщо він не несе з собою свого багажу. Глечик, звичайно,- нагальна потреба, проте напій становить його ціну.

І тим паче я й не примирятиму. Адже примиряти - це задовольнятися мерзенністю літеплої суміші, в якій примирені напої крижані й пекучі. Я хочу врятувати людей так, щоб вони зберігали свій смак. Адже все, чого вони прагнуть, бажане, всі їхні істини очевидні. Це я маю створити образ, який охоплює, поглинає їх. Адже спільна міра істини розпилювачів дошок та істини цвяхарів - це корабель.

Але настане пора, Господи, коли ти проймешся жалем до моєї розірваності, від якої я не відмовлявся. Адже я прагну спокою, що сяє над поглинутими суперечками, а не миру прихильника якоїсь однієї сторони, миру, що складається наполовину з любові, наполовину з ненависті.

Коли, Господи, я обурююсь, це означає: я ще не зрозумів. Коли я ув’язнюю або страчую, це означає, що я не вмію перекрикувати. Адже той, хто виготовляє собі тендітну істину, скажімо, віддає перевагу свободі, а не примусу, або примусу, а не свободі, бо не зміг опанувати пусту мову з неадекватними словами, той відчуває, як він скипає люттю, коли вважають, ніби він суперечить собі. Якщо ти гучно кричиш, це означає, що твоя мова недостатня й ти намагаєшся перекричати інших людей. Але чим, Господи, я обурюватимусь, якщо я вийшов на твою гору і бачу, як виконують роботу дарма що слова тимчасові? Того, хто прийде до мене, я прийму. Того, хто підбурюватиме проти мене, я зрозумію в його помилці й лагідно промовлятиму до нього, щоб він схаменувся. Ніщо в цій лагідності не буде поступкою, лестощами або закликом до схвалення, все буде зумовлене тим, що крізь нього я читатиму напрочуд виразно патетику його бажання. Роблячи його своїм, бо я охопив і його. Гнів не засліплює, він народжує сліпе буття. Ти обурюєшся жінкою, яка показує свій норов. Але вона розстібає халат, ти бачиш, що в неї рак, і прощаєш її. Чому ти дратуєшся перед лицем такого відчаю?

Мир, про який я думаю, здобувають через страждання. Я визнаю жорстокість безсонних ночей, бо я тепер на дорозі до тебе, а ти - це висловлене, зникнення запитань і тиша. Я повільне дерево, але таки дерево. А завдяки тобі вбиратиму соки землі.

Ох, Господи, я добре зрозумів, що дух панує над розумом. Адже розум вивчає матеріали, але тільки дух бачить корабель. Якщо я створюю корабель, люди пропонують мені свій розум, щоб одягти, вирізьбити, загартувати й показати обличчя, яке я створю.

Чому вони відмовляють мені? Я не приніс нічого, що ображало б їх, а тільки звільнив кожного з них у його любові.

Чому розпилювач дошок розпиляє менше, якщо та дошка - для корабля?

Навіть байдужі, які не отримали місця, навертаються до любові до моря. Адже кожна істота прагне навернутися й поглинути в себе навколишнє.

Хто зможе передбачити людей, якщо він не вміє