Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Вона вважає, що любов - подарунок, який вона може замкнути в собі. Якщо ти любиш її, це означає, що вона тебе виграла. Вона тебе замикає в собі, гадаючи, ніби збагатить себе. Та любов - не скарб, який можна схопити, а зобов’язання обох сторін. Результат визнаного церемоніалу. Обличчя шляхів обміну.

Така жінка не народиться ніколи. Адже народитися можна тільки з мережі зв’язків. Вона лишиться недозрілою насіниною, невикористаною силою, черствою душею і серцем. Вона старітиме, скорботна, в марнославстві своєї здобичі.

Бо ти нічого не можеш приписати собі. Ти не скриня. Ти вузол свого розмаїття. Отак і храм, що є сенсом каміння.

Відвернися від неї. Ти не маєш надії ані прикрасити, ані збагатити її. Твій діамант став для неї скіпетром, короною і ознакою панування. Щоб захоплюватися, нехай навіть прикрасою, потрібна смиренність серця. Вона не захоплюється, вона заздрить. Захват готує до любові, а заздрість готує до зневаги. В ім’я того, кого вона нарешті затримає, вона зневажатиме всі інші діаманти на землі. І ти ще більше відріжеш її від світу.

Ти відріжеш її й від себе, цей діамант не буде ані дорогою від тебе до неї, ані від неї до тебе, а буде тільки даниною твого рабства.

Ось чому кожен пошанівок зробить її ще суворішою й самотньою.

Скажи їй:

«Я, звичайно, спішив до тебе, сповнений радості зустрітися з тобою. Я посилав тобі послання. Я наповнив тебе. Насолода любові, на мою думку, полягає у виборі, в тому, що я б хотів, щоб ти обрала мене. Я припишу тобі права, щоб почуватися пов’язаним. Я маю потребу в коріння та гіллі. Я пропоную себе, щоб допомогти тобі. Отак і з трояндовим кущем, який я вирощую. Отже, я підпорядковую себе своїй троянді. Моя гідність анітрохи не ображена зобов’язаннями, які я взяв на себе. Такі ж зобов’язання я маю і перед своїм коханням.

Я не боюся брати на себе обов’язки, я став просити їх. Я йшов уперед без обмежень, бо ніщо у світі не керує мною. Але ти помиляєшся з приводу мого заклику, бо ти вбачив у ньому мою залежність, натомість я анітрохи не був залежний. Я був великодушний.

Ти рахувала мої кроки до тебе, живлячись, проте, не моєю любов’ю, а пошанівком моєї любові. Ти помиляєшся щодо значення мого піклування. Тож я відвернуся від тебе, щоб ушанувати ту єдину, що смиренна і осяє мою любов. Я допоможу вирости тій єдиній, яку роститиме моя любов. Так само я піклуватимусь і про хворого: щоб зцілити його, а не лестити йому, бо мені потрібний шлях, а не мур.

Ти претендуєш не на любов, а на культ. Ти загородила мені шлях. Ти постала на моєму шляху, наче кумир. Мені ні до чого ця зустріч. Я піду далі.

Я ані кумир, якому треба служити, ані раб, який має служити. Хоч хто вимагатиме від мене, я відштовхну його. Я не об’єкт, що править за заставу, і ніхто не йме мені віри. Отже, і я нікому не йму віри: від тієї, яку я люблю, я отримую постійно.

У кого ти купила мене, щоб вимагати цю власність? Я не твій віслюк. Мабуть, завдяки Господу я вірний тобі. Але не завдяки тобі».

Так само й імперія, якій солдат завдячує своє життя. Це не довіра імперії, а довіра Богові. Він велить, щоб людина мала сенс. А сенс цієї людини - бути солдатом імперії.

Отак і вартові, які зобов’язані шанувати мене. Я вимагаю від них, але нічого не лишаю собі самому. Через мене мої вартові мають свої обов’язки. Я вузол обов’язку вартових.

Отак і любов.

Та якщо я зустріну ту, яка шаріється й затинається, потребує подарунків, щоб навчитись усміхатися, бо вони для неї морський вітер, а не здобич, тоді я прокладу дорогу, яка визволить її.

У любові я не принижуватиму ані себе, ані її. Я буду навколо неї, наче простір, а в ній - наче час. Я скажу їй: «Не квапся пізнати мене, в мені нема що розуміти. Я простір і час, або становлення».

Якщо я потрібний їй, як насінині потрібна земля, щоб стати деревом, я не задушу її своєю самодостатністю.

Я й не шануватиму її задля неї самої. Я цупко схоплю її пазурами любові. Моя любов для неї буде орлом із могутніми крилами. І не мене вона відкриє, а через мене долини, гори, зорі й богів.

Ідеться не про мене. Я тільки той, хто переносить. Не йдеться й про тебе: ти лише стежина до степів на світанку. Не йдеться про нас: разом ми є проходом для Бога, що запозичує мить нашого покоління й користається нею.

Не ненавидь несправедливість, бо це минуща мить, що стає справедливою.

Не ненавидь нерівність, бо вона є видимою або невидимою ієрархією.

Не ненавидь зневагу, бо, якщо ти підпорядкуєшся більшому за тебе, дар твого життя стане самовіддачею.

Проте ненавидь постійно довільне, бо воно руйнує сам сенс життя, який полягає в збереженні свого існування в самому предметі, якому ти віддаєш себе.

Був тільки човен, загублений десь далеко в спокої моря.

Є, безперечно, Господь, інший рівень, з якого той рибалка в човні видається мені полум’ям завзяття або вузлом люті, що дістає з води хліб любові бо ж має дружину і дітей, заробляє злиденну платню. Або ж, можливо, переді мною постане хвороба, від якої він, мабуть, умирає, яка виповнює й палить його.

Дріб’язковість людини? Де ти бачив, що їй властива дріб’язковість? Ти ж не вимірюєш людини ланцюгом землеміра. Навпаки, коли я заходжу в човен, для мене все стає безмірним.

Тобі досить, Господи, щоб я пізнав себе, кинути в мене якір скорботи. Ти тягнеш за мотузку, і я прокидаюся.

Може, той чоловік у човні зазнає несправедливості? В загальній картині нічого не змінюється. Той самий човен, той самий спокійний день на водах. Те саме неробство дня.

Що я отримаю від людей,