Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
CLXI
Настала ніч, і я вийшов на найвищий поближній пагорб, щоб побачити, як спить місто і простелилися навколо серед пітьми чорні плями наметів мого табору в пустелі. Я вийшов, щоб з’ясувати ситуацію, знаючи водночас, що моє військо - сила в русі, а місто - сила, замкнена, мов пороховий погреб, і крізь образ війська, зосередженого навколо свого полюса, поставав інший образ, пускав своє коріння, я ще не знав його, він по-іншому пов’язував матеріали, і я намагався прочитати в ночі ознаки цього загадкового зародження - з метою не передбачити його, а керувати ним, бо всі, крім моїх вартових, уже повкладалися спати. Зброя спочиває. А ти тепер корабель у потоці часу. На тебе зійшло сяєво ранку, полудня й вечора, наче пора вилуплювання, мало-помалу сприяючи розвиткові ситуації. Потім мовчазний порив ночі після допомоги сонця. Ніч м’яка і занурена в сни, бо далі тривають лише ті роботи, які відбуваються самі, тож плоть відпочиває, виробляються соки, ступають звичайною ходою вартові, ніч, віддана слугам, бо господар спить. Ніч, щоб виправити помилки, бо їхні наслідки виявляться вдень. А я, ноче, оскільки я переможець, відклав свою перемогу на завтра.
Ніч виноградних грон, що чекають збору врожаю, і збирають його вночі, ніч відкладених жнив. Ніч оточених ворогів, від яких я прийму передачу лише вдень. Ніч зіграних ігор, гравець пішов спати. Купець пішов спати, але віддав накази нічному сторожеві, що ступає сто кроків. Полководець пішов спати, але віддав накази вартовим. Капітан корабля пішов спати, але віддав наказ стерничому, а стерничий привів Оріон, що блукає в рангоуті туди, куди треба. Ніч відданих наказів і зупиненої творчості.
Але й ніч, коли можна ошукувати. Ніч злодіїв, що обносять сади. Пожеж, які спалюють комори. Зрадників, що тікають із цитаделі. Ніч гучних, лунких криків. Ніч рифів для корабля. Ніч відвідин і див. Ніч прокидання Бога - злодія,- бо, прокинувшись, можна сподіватися на кохану!
Ніч, коли чуєш, як тріщать хребці. Вночі я завжди чув, як тріщать хребці, мов невідомого янгола, розпорошеного серед мого народу, тож треба коли-небудь визволити його…
Ніч прийнятого сімені.
Ніч Божого терпіння.
СLXX
Я засуджую твою марнославність, але не твої гордощі, бо, якщо ти танцюєш краще за іншого, навіщо ти паплюжиш себе і принижуєшся перед тим, хто танцює погано? Є форма гордощів, які полягають у любові до добре протанцьованого танку.
Але любов до танку - це не любов до тебе, що танцюєш. Ти висновуєш свій сенс зі свого твору, але не твір переважає в тобі. Ти не закінчиш його ніколи, хіба що в смерті. Тільки марнославна жінка задоволена собою, зупиняється, милується собою й занурюється в самообожнення. Вона нічого не має отримати від тебе, хіба що твої аплодисменти. Ми зневажаємо такі вподобання, ми, вічні кочовики в поході до Бога, бо ніщо наше не може задовольнити нас.
Марнославна жінка зупиняється в собі, вважаючи, що обличчя набувають ще до смерті. Ось чому вона не вміє нічого ані отримати, ані дати, точнісінько, як і мертві.
Смиренність серця не вимагає, щоб ти принижував себе, а вимагає, щоб ти розкрився. Це ключ самовіддачі. Тільки тоді ти можеш давати і отримувати. Я не вмію відрізняти перше від другого, ці два слова позначають одну дорогу. Смиренність - підпорядкування не людям, а Богові. Отак і камінь підпорядкований не камінню, а храму. Коли ти служиш, ти служиш творчості. Мати смиренна перед дитиною, а садівник - перед трояндою.
Я, король, я, не бентежачись, скорюся науці хлібороба. Адже про хліборобство він знає з тих часів, коли ще не було королів. Він з насолодою повчатиме мене, а я віддячу йому і не думаю, що розчарую. Адже природна річ, наука хліборобства приводить хлібороба до короля. Але, зневажаючи всяке марнославство, я не проситиму, щоб він захоплювався мною. Судження йде від короля до хлібороба.
Протягом свого життя ти зустрів жінку, що вважала себе за кумира. Що отримала вона від любові? Все, навіть твоя радість, що ти знову знайшов її, стало для неї пошанівком. Але що дорожчий пошанівок, то більше він вартий: їй би більше сподобався мій відчай.
Вона пожирає, не живлячись. Вона заволодіває тобою, щоб спалити тебе на свою честь. Вона подібна до печі крематорію. У своїй зажерливості вона збагатиться марною здобиччю, вважаючи, ніби знайде свою радість у цьому нагромадженні. Але вона збирає тільки порох. Справжнє використання твоїх дарів - шлях від людини до людини, а не здобич.
Вона стерегтиметься давати тобі що-небудь взамін, бо вбачатиме в цьому заставу. За браком поривів, які наповнили б тебе щастям, її фальшива стриманість удає, ніби, як є спілкування, не потрібні знаки. Це ознака нездатності любити, а не піднесеність любові. Якщо скульптор зневажає глину, він місить вітер. Якщо твоя любов зневажає знаки любові під претекстом досягнення сутності, це тільки словник. Я спрямовую до тебе побажання, подарунки і свідчення. Чи зможеш ти любити маєток, якщо ти викидаєш із нього по черзі як зайві, бо ж надто конкретні, млин, отару і дім? Як збудувати любов, що є обличчям, прочитаним на основі, якщо немає основи, на якій можна писати?
Адже немає собору без церемоніалу каміння.
Адже немає любові без церемоніалу, пов’язаного з любов’ю. Сутність дерева я пізнаю тільки тоді, якщо воно повільно сформує землю відповідно до церемоніалу коріння, стовбура і гілля. Тільки тоді це дерево унікальне. Саме це дерево, а не якесь інше.
А ця жінка зневажає
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері», після закриття браузера.