Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Якщо він і далі танцюватиме, це означає, що він божевільний.
Твій сенс складається з сенсу інших людей, байдуже, знаєш ти це чи ні. Твій смак складається зі смаку інших людей, байдуже, знаєш ти чи ні. Твоя дія - це рух гри. Не танку. Я змінюю гру або танок і змінюю твою дію на іншу.
Ти будуєш бастіони внаслідок гри і знищиш їх сам унаслідок іншої гри.
Бо ти живеш не речами, а сенсом речей.
Отих людей у місті я покараю за їхню зарозумілість, бо вони покладаються на свої бастіони.
Натомість твій єдиний бастіон - могутність структури, яка сформувала тебе і якій ти служиш. Адже бастіон кедра - це сама сила його насінини, яка дасть йому змогу утвердитися супроти бурі, посухи і каміння. Згодом ти міг би пояснити його силу корою, але кора - передусім плід насінини. Коріння, кора і листя - це насінина, яка виразила себе. Проте зародок ячменю має слабеньку силу, тож ячмінь становить слабкий бастіон супроти нападів часу.
Цей бастіон постійний і міцно утверджений, ладний розквітнути в силовому полі відповідно до спершу невидимих силових ліній. Цей бастіон я називаю чудовим, бо час не зруйнує його, а збудує. Час існує, щоб служити йому. Байдуже, що він видається голим.
Шкіра каймана не захищає, якщо тварина вже мертва.
Отже, роздивляючись вороже місто, замкнене в своєму кам’яному панцері, я міркував про його слабкість і силу. Хто веде цей танок - я чи місто? Небезпечно на полі збіжжя кинути єдину зернину бур’яну, бо сутність бур’яну домінує над сутністю збіжжя, і тут байдужі зовнішній вигляд і кількість. Твоя кількість міститься в насінині. Тобі треба розгорнути час, щоб порахувати її.
CLVIII
Отже, я дуже довго міркував про бастіон. Справжній бастіон - у тобі. Це добре знають солдати, що вимахують перед тобою шаблями. І ти вже не пройдеш. Лев не має панцера, але його удар лапою - наче блискавка. Він стрибає на твого бика й розпанахує його навпіл, немов відчиняє шафу.
Звісно, міг би сказати ти, мала дитина квола, і того, хто згодом змінить світ, могли б легко задути в перші дні його життя, наче свічку. Я бачив, як умирає дитина Ібрагіма. А її усмішка, коли вона була здорова, завжди була як подарунок. «Ходи сюди»,- казали дитині Ібрагіма, і вона підходила до старого. Всміхалася йому. І старий аж світлішав. Він плескав дитину по щоці й не дуже знав, що казати їй, бо дитина - це дзеркало, від якого в тебе трохи паморочиться в голові. Або вікно. Адже ти завжди несміливий із дитиною, наче вона має якісь невідомі знання. І тут не слід помилятися, бо розум дитини дуже гострий до того, як ти присадиш його. З трьох камінців вона збудує тобі військовий флот. Звичайно, старий не добачить у дитині командира військового флоту, але визнає таку владу. Дитина Ібрагіма була, мов бджілка, що бере все навколо й виготовляє свій мед. Для неї все ставало медом. Вона всміхалася тобі, сяючи білими зубами. А ти стояв, не знаючи, що треба розуміти за тією усмішкою. Адже немає слів, щоб сказати про це. Ці незнані скарби існують для нас просто й дивовижно, наче сяйво весни над морем, коли сонце розриває хмари. Моряк відчуває, як він раптом стає молитвою. Корабель п’ять хвилин пливе з німбом. Ти складаєш руки на грудях і отримуєш. Отак і дитина Ібрагіма, чия усмішка була дивовижею, і ти не знав, як розуміти її. Наче дуже коротке панування над осяяними сонцем землями і багатствами, які ти навіть не мав часу описати. Про які не зміг би нічого сказати. Ця дитина розплющувала й заплющувала повіки, немов вікна на інший світ. І, дарма що не дуже балакуча, навчала тебе. Адже справжнє навчання - не розповідати тобі, а вести тебе. І тебе, стара худобино, він вів, наче молодий пастух у невидимих степах, про які ти нічого не міг сказати, хіба що з хвилину почувався так, немов тебе напоїли молоком, нагодували й заспокоїли. Ця дитина була для тебе знаком невідомого сонця, про яке ти дізнався, що воно вмиратиме. Все місто обернулося в піклувальниць і квочок. Поприходили всі діди й баби випробувати свої настоянки та пісні. Чоловіки стояли під дверима й пильнували, щоб на вулиці була тиша. А тебе кутали, колисали й обмахували. Отак між смертю і дитиною будували бастіон, що міг видаватися нездоланним, бо все місто поставило навколо дитини солдатів тримати облогу проти смерті. Не кажи мені, що хвороба дитини - це боротьба кволої плоті в благенькій оболонці. Якщо десь далеко були якісь ліки, туди посилали вершників. Отож хвороба тішилася навіть чвалом вершників у пустелі. Й зупинками, щоб поміняти коней. І великими ночвами, з яких напували коней. І ударами п’ят по животу, бо треба перегнати смерть. Звичайно, ти бачив тільки напружене й лискуче від поту обличчя. Але той, хто бореться, бореться й ударами острогів по животу.
Хирлява дитина? Де ти бачив таку? Хирлява, як полководець, що веде військо…
Дивлячись на дитину і дивлячись на дідів і бабів, а також на наймолодших, на цілий вулик бджіл навколо матки, всіх менших навколо золотої борозни, солдатів навколо командира, я зрозумів, що вони всі єдині і звела їх докупи одна сила, подібна до насінини, яка збирає розмаїту матерію, щоб зробити з неї дерева, башти і бастіони: мовчазна усмішка, скорботна й минуща, скликала їх усіх, мов для битви. Проте в тому, такому вразливому дитячому тілі не було тендітності, бо воно, річ природна, міцніло завдяки тому зборищу, навіть не знаючи про це, внаслідок самого тільки заклику, що впорядкував навколо тебе всі зовнішні резерви. Все місто стало
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері», після закриття браузера.