Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

Я відчував себе жахливо. Всі мої надії розбилися на друзки. Зоя ніколи не буде моєю. Тепер наші долі точно розійшлися. Не знаю, що має таке статися, аби ми були разом. Мабуть, чудо. Хоча в нашому випадку його буде замало.

Мої очі спостерігали, як ця тендітна брюнетка йшла. Вона приклала телефон до вуха. Комусь дзвонила. Цікаво кому? Своєму любому Владу?

Однак відповідь прийшла швидко. За три хвилини Зоя сіла у таксі та кудись поїхала, а я досі стояв тут та палив цигарку, яка майже скінчилася. Мої руки кинули її на асфальт, а права нога розтерла. Тільки таким чином я зараз міг виплеснути свій негатив.

Після цього я повернувся до клубу. Як же мене дратували такі місця. Серед натовпу шукав свою дружину або когось із друзів. Тільки через десять хвилин перед мною постала Лариса. Вона пила щось жовте та говорила з Владиславом, який мав перекривлене обличчя.

Цікаво чим він незадоволений? Та взагалі цей чувак має бути щасливим! У нього моя Зоя! Віддав би все на світі, аби помінятися з ним місцями.

- Чого такі кислі? - підійшов я до них.

- Та робота, - відказав Владислав, який вже протверезів.

- Щось серйозне? - кинув я погляд на дружину.

- Ні, - усміхнулася вона, показуючи свої білі зуби.

- Ну добре.

- Ти Зою не бачив? - запитав мене Влад, не змінюючи вираз обличчя.

- Здається на вулицю виходила, - відказав я. Хотів сказати, що вона сіла у таксі, але потім вирішив, що не варто таке повідомляти. У нього є телефон, то хай їй дзвонить.

- Я піду її пошукаю, - сказав він та покинув нас.

Музика далі грала, а люди танцювали. Ми сиділи мовчки. Лариса пила апельсиновий сік, а мені хотілося залити в себе літру горілки, щоб забутися. Сьогодні жахливий день. Я залишився без дівчини, яку безмежно кохаю.

- Зоя якась сьогодні сама не своя, - стала говорити Лариса.

- Мабуть, - стиснув я плечима.

- Гадаю, що вона така від пропозиції. Ось коли ти мені запропонував за тебе вийти заміж, то я також була шокована. Мені тоді цілий місяць не вірилося, що стану твоєю законною дружиною.

- Угу, - насупив брови та відвернув голову в сторону від неї.

- Ти досі злий на мене?

Лариса знову почала ту саму історію. Навіть не стану приховувати, що негативно відреагував на її вагітність.

- Ти раніше приїхав, - сказала вона радісно, відчиняючи двері квартири.

- Так вийшло, - пройшов я всередину.

- Ти, я бачу, не в гуморі. Що сталося?

- А ти ніби не знаєш? - скинув кросівки та в'їдливо глянув на неї.

Моя дружина у відповідь кліпала очима. Все вона розуміла.

- Поясни, - продовжувала корчити вона задоволену пику.

- Навіщо ти всім розбазікала про вагітність? Невже розуму мало?

- Не ображай мене, - склала вона руки на грудях. - Я маю право розповідати про це кому заманеться!

- Невже? - пирхнув я.

- Так.

- Ти злий тільки через це?

- Ні.

- А що не так?

Я закотив очі. Невже вона не розуміє в чому проблема? Я не вірю, що Лариса не доганяє.

- Твоя вагітність, - випалив я та одразу продовжив. - Ми не планували дітей зараз. Вони не входять у наші плани.

Дівчина схмурніла. По обличчю пробіглося незадоволення. Цікаво, а що вона мені зараз скаже?

- І що ти пропонуєш? Піти на аборт? Так? Ти хочеш вбити нашу дитину?

- Так, я пропоную аборт.

- А якщо в мене після цього не буде дітей? Ти про це подумав?

- Зараз не середньовіччя, а медицина добре розвинена, тому нема чого хвилюватися.

- Який же ти ідіот! - крикнула вона та забігла до ванної кімнати, де просиділа більше, а ніж дві години. Однак цей час вона не витрачала дарма. Руда зателефонувала моїй матері та нажалілася на мене та виставила в її очах мене останнім покидьком. Після цього я звісно отримав від матері великого копняка. Було прийнято рішення залишати дитину, але я цього щиро не хотів. Хай на мене ображаються всі на світі, але я не хочу бути батьком.

Музика в клубі на мить стихла, а Лариса досі чекала відповідь. І що вона хоче почути? Так, я злий на неї. Попри те, що ми сьогодні перед гостями грали ідеальну сім'ю, я бачити її не хотів, тому від понеділка кожної ночі був на роботі, а в день відсипався у пустій квартирі. Ось тільки сьогодні не вийшло таксувати, бо річниця.

- Значить злишся. Як мені загладити перед тобою провину? - дивилася вона на мене.

- Не чіпати, - відказав я.

- Максиме, ми не можемо так довго бути посвареними. Треба з цим щось робити? Ти цілий тиждень мене відверто уникав.

Як же вона мене дістала! Що вона хоче зараз? Зіпсувати мій настрій? Він так у жопі, а вона жадає взагалі мене загнати у депресію. Відьма!