Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"

А ще там були «реактивні торпеди», схожі на головоногих молюсків як-от кальмари із земних океанів, що полювали на величезні «аеростати» та пожирали їх. Але ті «повітряні кулі» не були беззахисні: деякі з них відбивались електричними «блискавками» та кігтистими мацаками, схожими на ланцюгові пили, кожна з кілометр завдовжки.

Були ще чудернацькіші істоти, які для створення своїх форм використовували майже всі можливості геометрії, а саме: химерні напівпрозорі повітряні змії, тетраедри, сфери, багатогранники, клубочки скручених спіралями стрічок… І кожному окремо взятому представникові цього гігантського планктону юпітеріанської атмосфери було призначено ширяти, наче осіннє павутиння, у висхідних повітряних потоках, поки він не проживе достатньо довго, щоб почати розмножуватися, після чого буде, наче віником, зметений у глибинні шари атмосфери, де його тіло буде карбонізоване та перероблене для потреб нового покоління…

Отже, він уважно обстежував той світ, що більше ніж у сто разів перевищував площу Землі. Але хоча він і бачив багато чудес, та ніде не знаходив ані найменшого натяку на інтелект. Радіоголоси великих «повітряних кульок» несли в собі лише примітивні повідомлення, які попереджали інших про їхнє наближення або про наближення небезпеки. Навіть «мисливці», від яких можна було очікувати вище організованої здатності до мислення, розумом своїм були схожі на акул у земних океанах — такі ж тупі та бездумні машини для вбивства.

І все ж, попри свої розміри та унікальність, від яких аж дух перехоплювало, біосфера Юпітера становила насамперед дуже крихкий світ, зітканий з туманів і піни, з тонших за шовк ниток і пошитий з тонких, наче папір, тканин, основою для яких стали оті безперервно падущі згори надлегесенькі «сніжинки» з нафтохімічних речовин, народжених блискавками у верхніх шарах атмосфери. Тому мало яка з юпітеріанських конструкцій, створених місцевою природою, була міцніша за мильну бульбашку, а найстрашнішого юпітеріанського хижака могла легко порвати на шматочки навіть найслабша м’ясоїдна тварина з Землі…

— І всі ці чудеса були знищені… щоб створити Люцифер?

— Так. Юпітеріанців порівняли з європіанцями… і визнали недостатньо розвинутими проти них. Можливо, у тому газовому середовищі вони ніколи й не змогли б розвинути справжній інтелект. Але чи повинно це було стати для них смертним вироком? Ми з Еалом і досі намагаємося відповісти на це питання; і це одна з причин, чому нам потрібна твоя допомога.

— Але як ми можемо протиставляти себе Монолітові ― знищувачеві Юпітера?

— Він лише інструмент: має величезний інтелект… але не свідомість. Попри всю його всемогутність… головні тут ми: ти, Еал і я.

— Я вважаю це дуже важким для сприйняття… У кожному разі… напевне, хтось таки цей Моноліт створив.

— Одного разу я зустрів того творця — чи то пак стільки його, скільки зміг осягнути, — коли «Діскавері» прилетів був до Юпітера. Він тоді повернув мене назад у тому вигляді, в якому я тепер, щоб я служив його меті в цих світах. Відтоді я про нього нічого не чув; тепер ми самі… принаймні в цей момент.

— Це трохи заспокоює. Мені й Моноліту цілком вистачає.

— Але тепер є важливіша проблема: схоже, щось десь пішло не так.

— Не думаю, що після всього, що сталося, мене зможе ще щось налякати…

— У той момент, коли гора Зевс упала на Європу, вона дивом не знищила цей супутник повністю. Зіткнення з нею не було запланованим, і це правда. Ніякі розрахунки не змогли передбачити таку подію. Той удар спустошив величезні ділянки морського дна Європи, знищивши цілі види, зокрема деякі з тих, на які ми покладали великі надії. Навіть Моноліт упав на бік. Може, він був навіть пошкоджений… точніше, його програми. Щоправда, вони й не могли передбачити всі ймовірні нещасні випадки: хіба ж можливо це в майже безкрайньому Всесвіті, де Шанс будь-якої миті може геть поламати найретельніше продумані плани?

— Це правда — як для людей, так і для монолітів.

— Тому ми втрьох повинні самі стати адміністраторами ось таких непередбачуваних випадків, а заодно і стражами цього світу. Ти вже зустрічався з Амфібіями; а далі тобі ще доведеться зіткнутись із Кремнепанцирними Барабанниками, що живуть біля потоків лави, та з Плотарями, які вирощують собі їжу в морі. Наше завдання: допомогти їм виявити закладений у них природою потенціал; чи тут, чи деінде.

— А як щодо людства?

— Мені — і раніше, і тепер — завжди так і кортіло втрутитись у людські справи… але оте попередження, дане людству, поширюється, з іншого боку, і на мене.

— Не дуже ми його й послухались якось.

— Але якось на межі припустимого. А тим часом, перш ніж закінчиться коротке європіанське літо й знову повернеться довга зима, на нас чекає багато роботи.

— Скільки в нас часу?

— Доволі мало: заледве тисяча років. І ми мусимо пам’ятати про жертву юпітеріанців.

Частина ІХ. 3001

Розділ 60. Північ на Мангеттені

Ця знаменита будівля, яка височіла в самотній пишноті та величі своїй над лісом у центрі Мангеттена, за тисячу років майже не змінилася. Вона давно вже стала частиною історії, і тому берегли її з особливою святобливістю. Як і всі історичні пам’ятки, її давно вкрили мікротонкою алмазною плівкою, і тепер вона була практично нечутлива до руйнівної дії часу.

І якби з минулого сюди раптом якимось чином перенісся хтось із тих, хто був присутній на найперших засіданнях Генеральної Асамблеї ООН, то він ніколи не здогадався б, що цій будівлі вже понад тисяча років. Однак, можливо, його заінтригувала б абсолютно гладенька чорна плита, яка стояла посеред площі, майже точно повторюючи обриси самої будівлі ООН. Якби та людина — та й узагалі хто завгодно — простягнула руку та доторкнулася до тієї плити, вона була б спантеличена тим, як легко й швидко її пальці ковзають по чорній, як смола, поверхні.

Але та людина просто оніміла б від святобливості і була б іще більше вражена тими трансформаціями, які відбулися за останню тисячу років у небі…

Найпізніші туристи розійшлися годину тому, тож площа геть спорожніла. Небо було безхмарне, і на ньому виднілося лише кілька найяскравіших зір; усі ж інші блякли у променях крихітного сонця, яке світило серед ночі.

Світло Люцифера виблискувало не тільки на чорному склі стародавньої будівлі, але й на вузькій сріблястій райдузі, яка від краю до краю перетинала південну частину неба. Уздовж і навколо тієї дуги дуже повільно рухалися вогники — то