Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

Ланч так собі, якийсь картонний на смак. Це тут такий невправний кухар? Утім, це не має жодного значення. Гарячі очі Луїса пестять мене, а Ед стискає мою долоню. Нам було добре разом цієї ночі, але що буде далі? Та яка, зрештою, різниця…

— Пані та панове, прошу до альтанки, там подаватимуть напої.

У Рона Бартона глухий занудний голос. І весь він якийсь пригаслий, наче попелом притрушений. І тільки очі — яскраво-блакитні й живі — зраджують його. Він пристрасний і рухливий, здатний на будь-який вчинок, якщо буде впевнений у його беззастережній необхідності.

Ми розташовуємося в альтанці, обплетеній якоюсь ліаною. Матінка Міцуко принесла тацю з напоями, поставила на стіл і вийшла. Покірна східна жінка. Вона вдає, як і всі вони. Усе це несправжнє.

— Гадаю, нема чого зволікати з розмовою.

Ось тепер він справжній. Обличчя світиться засмагою, сиве волосся виграє на сонці, руки сильні, загорілі й зовсім не старечі. У Рона Бартона ще пороху стане, чого там прибіднятися!

— По-перше, я запевняю вас, що тепер ми говоритимемо з вами абсолютно відверто. Ми вирішили — а це рішення далося нам нелегко — що повинні відкрити свої карти повністю, не вимагаючи того самого від вас. Наша організація існує досить давно, в ній є свої правила, що їх наші працівники виконують беззастережно, і лише деяким, особливо здібним, дозволено діяти на власний розсуд. Ми не шукаємо злочинців, аби віддати їх до суду. Як правило, вони уникають покарання, так уже в нас ведеться, нічого не вдієш. Наша організація спеціалізується на відстрілі особливо небезпечних представників людства, і немає значення, хто це: чи корумпований сенатор, чи наркобарон, чи агент ворожої розвідки, чи терорист — усі вони є однаково небезпечними, всі вони порушують спокій наших громадян, тому ми знищуємо їх.

— Тобто держава фінансує вбивство? — це Ед, добра Душа.

— Містере Краузе, держава — це не щось монолітне. Держава складається з людей, одні з яких хочуть одного, інші — іншого, але беззаперечним є ось що: усі вони потребують безпеки, і саме про безпеку ми й дбаємо. Ми не служимо нічиїм політичним інтересам, хоча скрізь є люди, які намагаються так чи інакше вплинути на нас і використати навички наших працівників на власну користь. Та для нас це не прийнятно.

— Прийнятніше використовувати беззахисних жінок у власних брудних справах! — Луїс стискає мою долоню. — Як ви могли, містере Бартон!

— Наскільки я можу судити, міс Величко в жодному разі не можна назвати беззахисною. — Бартон тонко всміхається. — Ми зібрали матеріали про всіх вас. Міс Величко походить із мафіозної родини Левін — вони вважають її ріднею, хоча й недолюблюють. Гарольд Левін, голова цієї родини, колись був її коханцем. Коли вона розлучалася з чоловіком — а вона була заміжня за Кеннетом Вудвордом Третім, це надто відома родина, аби їй вдалося вислизнути без утрат, — саме Гарольд Левін допоміг їй, дискредитувавши Кеннета Вудворда. Ви не знали про це, міс Величко? Так, ваша мила тітонька Роза звернулась до нього по допомогу, знаючи, що ви цього ніколи не зробите. А потім міс Величко працювала в різних місіях Червоного Хреста, та ще в таких умовах, що й чоловіки не витримували. То що, містере Домінґес, може, припинимо балачки?

— Ми ще до цього повернемось.

— Гадаю, не буде потреби.

Я просто нестямлюся з люті. Ці кляті нишпорки лазили по моєму житті, пхали свої брудні носи в усі шпарини моїх приватних справ. А тітка Роза та Гарольд! Господи, його щастя, що він уже мертвий. Інакше я б його вбила! Як він посмів? Після того, що було?! Після Дженни?

Очі Бартона вивчають мене холодно й прискіпливо. Він зумисне сказав це, він знав, що мені це буде нестерпно. Старий грає з людьми? Це означає, що люди для нього нічого не варті, яким би словоблудством він не прикривався. Треба буде — він і дочки не пошкодує, аби його було зверху. Та я не піддамся.

— Нема про що говорити. Луїсе, для містера Бартона чи то моє, чи то ще чиєсь життя — ніщо в порівнянні з його бажанням виграти.

Старий не змигнув, та підборіддя затверділо. У мене є така риса — говорити правду в обличчя, причому саме тоді, коли людина впевнена, що правди ніхто не знає. Керстін теж сидить незворушна й далека, та очі її з-під опущених вій уважно вивчають мене.

— Власне, про це потім, — старий уже опанував себе. — А тепер я далі розплутуватиму наш клубок. Як ви вже зрозуміли, Керстін моя дочка. І найкращий наш агент. Останні кілька років вона відійшла від справ і лише консультує агентів з різних питань, розробляє стратегію тощо. Але не цього разу. Ви пам'ятаєте, що сталося в грудні минулого року в Атланті?

Звичайно ж. Хто таке забуде? Сотні обгорілих та розірваних тіл, крики поранених, стогони конаючих… Минуло два дні, як я повернулася з Нігерії, і поїхала до Атланти на боксерський поєдинок. Мене викликали, посадили в гелікоптер — і вже за двадцять хвилин я разом з іншими була там. Нас тоді було небагато — тих, що були на місці і в бойовій готовності. Мені дісталась дитяча хірургія — бо дитячих хірургів, які б могли працювати в польових умовах, можна було порахувати на пальцях: я, вірменка Сірануш Золян, Білл Генсон і Дональд О'Нілл, рудий Дон, ми з ним колись працювали в Анголі і навіть якийсь час спали разом. Нас було четверо — і кілька десятків маленьких страдників, обгорілих, поранених, наляканих, і натовп збожеволілих від горя родичів — це у кращому випадку, бо в декого всі родичі загинули… Це вже потім, за кілька годин, до нас добулися медики з усього світу, а тоді, в оті перші години, ми відганяли смерть самотужки. Діти не могли чекати. І ми оперували, оперували, оперували — намагаючись урятувати напіввідірвані кінцівки, витягаючи осколки, приживляючи шкіру. І втішали, і гамували біль, і падали з ніг. А потім душа боліла, і хотілося взяти їхній біль на себе, хоча б частинку їхнього болю, аби їм було легше. І, вмираючи щоразу, коли вмирав хтось із них, розуміли, що всього цього могло не бути.

Але сталося те, що сталося: сучий вилупок Курт Монтоя підклав бомбу у величезний супермаркет. Бо йому зад свербів, щеняті зінському. Він