Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Дівчатка намагаються порозумітися.

Ми підскакуємо, як опечені. У дверях стоїть азіатка Міцуко. Очі її іронічно блищать. У цих вузькооких відьом від народження єхидна міна.

— Негайно припиніть шарварок. Соромно дивитись.

Під оком у Керстін уже набрякає здоровенний синець, у мене ниють ребра й подряпана щока. Ми сидимо на підлозі ванної голі-голісінькі й дивимось одна на одну, як євангелістський проповідник на фалоімітатор. Мені стає смішно. Господи, і кумедний, мабуть, вигляд маємо!

Керстін теж регоче. У неї гарний сміх. Людину видно по тому, як вона сміється. Дехто хихоче порціями, наче шкодує сміху, — то люди, на яких не можна покластися. Дехто ще… Яка різниця. У нас із Керстін сміх однаковий, тільки голос у неї дзвінкіший. Вона регоче, відкинувши голову назад, мокре волосся впало їй на обличчя.

— Величко, ти була неперевершена! Господи, яка дурість!

— Устань з моєї ноги, Бартон, бо ти важиш центнер.

— Та забери свої кістки, бо геть мене поколола, аж синці будуть.

— Синці в тебе й так будуть.

Ми вдягаємося в чисте та кидаємо брудний одяг на підлогу. Жодній з нас не спадає на думку потурбувати кота, котрий розлігся на корзині і спостерігає за подіями з філософською міною. Я сідаю біля нього навпочіпки й цілую його чорну шовкову пичку — просто між оксамитових вушок. Він лапою знехотя торкається моєї щоки. Чорт забирай, він мені подобається.

— Яка ідилія!

— Тобі заздрісно, то так і скажи.

— Ще б пак!

Я йду до кімнати. Мені треба трохи полежати й подумати. Щось я пропустила, та що? Я мушу зрозуміти.

— Що там у вас трапилось?

Дві пари очей — блакитні й чорні — запитально вивчають мене. Чорт, невже все було чути?

— Ви так галасували, що ми вже хотіли йти розбороняти вас. — Луїс торкається подряпин на моєму обличчі. — Та Ед сказав, що ви там голі, то ми не пішли: хтозна, як би Керстін відреагувала на наше вторгнення в такий інтимний момент. Коли нагодилася ця мила пані, ми були страшенно раді. Чого ви побилися? Я маю на увазі, на цей раз?

А дідько його знає… Оце зараз я навіть і не згадаю. Щось вона мені сказала, щось я їй… Побились, і все. Ми ще жодного разу мирно не розійшлися. Мабуть, не зносимо одна одної на генетичному рівні — як, наприклад, коні не терплять верблюдів, а коти — собак.

— Лягай відпочинь. — Ед посувається. — Давай, аміґо, приєднуйся. Вона жодного разу як слід не поспала.

Луїс мовчки вкладається поряд, я обіймаю його за шию і провалююсь у сон.

…Мені сниться гаряча пустеля — кам'яниста і жовто-коричнева. Я йду вузенькою смужкою, обабіч якої перекочуються, тремтять сипучі піски, закручуючись у вири, як вода, коли збігає у ванну. Я так боюсь оступитися, що аж зашпори заходять, а серце шалено калатає. А пустеля простяглася до самого обрію, нема їй кінця. І я розумію, що рано чи пізно, а я таки перечеплюся й упаду — і мене вхоплять піски.

А потім пустеля зникла. Я відчуваю, як чиїсь руки пестять мене, і прокидаюсь. Луїс цілує мене, цілує спрагло й вимогливо, і я відповідаю на його поцілунки — бо я так хочу. Начхати на суспільну мораль. Іноді настає момент, коли ти починаєш давитися своєю свободою, коли її стає трохи забагато. І нехай Едові цілунки так само пристрасні, чом би й ні? Ми так давно разом, ми — одне ціле… Десь у глибині душі я знала, що так буде. І я цього хотіла.

Луїс мав рацію, добре виходить тільки тоді, коли бажання взаємні. І мої коханці такі палкі, обидва. Я все була дивувалась, як це можна кохатись одразу з двома. Тепер я знаю, як. І мені подобається. Ця ніч, так само як і ніч у Віль-Таені, завжди буде в нас, хай там що далі станеться. То буде далі, а зараз моє тіло наче набирає нової снаги, насолода наповнює його і додає сил. А вони обидва невтомні, і такі владні…

— Торі…

Не знаю, котрий із них говорить, бо світ кружляє навколо мене, такий яскравий…

— Я кохаю тебе.

Я давно не вірила цим словам, але тепер вірю. Вони гамують мій біль — адже Ерік ніколи не буде моїм. Він мав рацію. Інколи, аби бути щасливим, треба просто вийти назустріч щастю. Я засинаю в Едових обіймах.

— Величко, це справжня розпуста.

Усе повторюється. Вона знову сидить на краєчку мого ліжка в шовковій сорочці, незачесана й сердита. Вона, як і я, полюбляє шовкові сорочки.

— Мене страшенно непокоїть твоє підбите око. Хочеш, я підіб'ю тобі й друге, щоб ти не підглядала у шпарини, Бартон?

— Робити мені нема чого, тільки підглядати в шпарини! Усе й так ясно. Твої хлопчики сидять в альтанці, і схоже, що вони в нірвані, бо ніяк не реагують на зовнішні подразники. Ліжко схоже на гніздо, а ти зовсім гола. Величко, а чи не забагато двох?

— А ти що, хочеш, аби я поділилася? Добре, котрого ти вибрала?

Вона міряє мене зневажливим поглядом. Я розумію: маючи вдома Еріка, можна спокійно дивитись на решту чоловіків, як на другий ґатунок. Однак ні Ед, ні Луїс не підходять під це визначення. І вона не має жодного права говорити мені всі ці речі.

— Перестань лютитися, я пожартувала. Якщо невдало, вибач. Сподіваюсь, у тебе була гарна ніч.

— Не лізь у це.

— Ти нестерпна.

— А ти просто янгол, дивись, уже он крильця ростуть.

— Після спілкування з тобою мене точно канонізують, Величко. Можливо, навіть посмертно.

— Чого ти приперлася?

— Якщо ти не забула, це мій будинок.

— Я сюди не рвалася.

Чорний кіт стрибає до мене на ліжко і вмощується біля подушки. Я тягнуся до нього й притискаюсь щокою до його оксамитової спинки. Він починає муркотіти. Мільйони років існують коти, а люди досі не знають, яким чином утворюється отой затишний котячий звук. І всі досягнення науки нічого не варті, бо жоден учений так і не з'ясував, чим саме муркотять коти.

— Я дала собі слово не дратуватися. — Керстін зацікавлено спостерігає за нами. — Власне, я прийшла тобі сказати, що подають ланч, тож одягнися й виходь. А потому влаштуємо, нарешті, розбір польотів.

— То йди, я маю вдягнутись.

— Величко, твої жалюгідні мощі я бачила багато разів.

Я мовчки