Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Чого ти сюди прийшла?

Я сідаю на землю поруч із нею. На білій плиті напис: «Ніна Бартон, 1950–1989 рік, Стівен Ентоні Бартон, 1988–1989 рік». Він був надто маленький, аби покласти його самого. Він би сумував сам, без мами.

— Чому він помер?

— Стівен? Його вбили. Застрелили.

Он як… Що ж, це мені знайоме. Я багато що бачила в усіх цих недорозвинених країнах, де забагато зброї й замало милосердя. Я бачила їх — маленьких, невинних і розтерзаних. Я лікувала тих, хто вижив, хоча багатьом з них краще було б померти. Мене вже не турбує смерть дорослих — здебільшого вони її заслужили, — але з кожним невідвойованим маленьким життям частина мене теж помирає. Я багато що бачила, тому я вже не плачу.

— Їх убили в мене на очах. — Керстін схлипує. — Розумієш?

— Так. Я знаю, як це буває. Я багато бачила такого.

— Але то були моя мати й мій брат!

— Кожен із тих, кого вбивали, був чиїмось сином чи братом, кожна розтерзана жінка була чиєюсь сестрою, матір'ю чи коханою. Такий світ, Бартон. І тобі болітиме, доки ти житимеш.

Вона повертає до мене просвітлене обличчя. Вона така гарна зараз, коли з очей її зникла «робоча необхідність», що я аж завмираю. Вона варта Еріка. Він належить їй, і я знаю, чому.

— Ти розумієш?! Дивно. Знаєш, оце ти єдина не втішаєш мене. Усі казали: «Ти повинна перестати сумувати і просто жити далі», та ніхто з них не розуміє, навіть Міцуко, що такого не можна ні забути, ні пережити. І що біль залишається назавжди — невтоленний і важкий. А ти зрозуміла. Так дивно…

— Нічого дивного, Бартон. Я ж лікар. Я багато бачила. І багато хто пройшов через мої руки — кого я врятувала, а кого й не змогла… Та мені однаково боліло: адже всього цього божевілля могло б не бути, якби люди, яким сверблять руки вбити ближнього — байдуже, чи з якихось там ідейних міркувань, чи задля розваги, — просто пускали собі кулю в голову.

— Гуманна теорія, Величко, й цілком варта тебе.

— Ходімо звідси. Нічого хорошого не буде, якщо ти перегрієшся на сонці. У тебе може статися сонячний удар. Або в мене.

— Знаєш, ти така дивна… До речі, де кіт?

— Усю дорогу спав у сумці, либонь, і досі там.

Ми бредемо між будиночками. Я ні про що не питаю, бо вважаю так: коли ми вже опинились тут, то незабаром вона сама все розповість. Іноді людині кортить, аби її питали: тоді їй легше зберегти таємницю. А коли ви собі мовчите й не лізете з питаннями, тоді людина все розказує сама — бо хоче цього. Парадокс, звичайно, та життя, як правило, штука нелогічна.

— Величко, я тебе благаю, хоч тут припини свої вибрики. — Керстін утомлена й засмучена. — Слухай, укладімо з тобою пакт про ненапад. — на якийсь термін. Я, чорт забирай, погано сьогодні почуваюся, мені не хочеться воювати з тобою.

— Як прийдемо, зміряю тобі тиск. Ти часом не вагітна? Щось ти бліда, ось я тебе огляну. Аналіз крові коли здавала?

— Я не вагітна. Я просто втомилась. А ти наче двожильна. Коли ти виконуєш свої обов'язки, ти навіть людиноподібна. А яка ти насправді?

— Поза службовими обов'язками? Ти ж сама казала, що нестерпна. Усі так вважають, хоча не знаю, чому.

— Знаєш, ті двоє шаленіють від тебе. Може, вони знають тебе якось інакше? І той чоловік, що загинув… Вибач, що нагадую. Він кохав тебе, я бачила.

— Він колись зробив неправильний вибір.

— Он як… І ти помстилася йому?

— Ні. Просто жила далі.

— Еге ж. Цікаво, що вони всі в тобі знаходять? Ти й Ерікові сподобалась, і котові.

— Волтер не поділяє їхньої думки.

— Ти повелася з ним просто огидно.

— Приємні спогади. У вас із Еріком такі милі дітлахи. Тітка Роза просто розтала, як бурулька на сонці, а потім пиляла мене годину — їй теж хочеться мати онуків.

— А тобі не здається, що вона має рацію? Ви з Едом гарна пара, і…

— Не твоє собаче діло, Бартон!

— Ну от, знову. Я ж нічого поганого не мала на увазі, чого ти сказилась? Господи, як із тобою важко! Ну що я такого сказала?

— Нічого. Не лізь не у свою справу.

— Торі, послухай…

Та я не чую її. Вона мені говорить такі речі! Вона — та, кого кохає Ерік!.. Їй легко радити, бо її кохає найкращий у світі чоловік. Вона щаслива, попри всі свої болі, страхи й розлуки; вона щаслива, бо на неї чекає Ерік. Він думає про неї, непокоїться, шаленіє — і кохає; і вона знає це. Вона не сміє нічого радити мені, бо вона не знає, як це воно, коли… Ні, не хочу про це говорити!

У будинку тиша. Я йду в душ, вода обіймає мене, пестить і змиває мікробів. На корзині з білизною лежить чорний кіт — він уважно дивиться на мене своїми оранжевими очима, і мені страшенно хочеться поцілувати його круглу шовкову мордочку.

— Величко, вилазь негайно. Мені теж треба в душ.

— Почекаєш, Бартон. Я щойно зайшла.

Просто комуналка якась, а не будинок.

Вона штовхає мене в спину і стає поряд. Чорт, груди в неї дуже гарні. І все інше.

— Величко, тобі ніхто не казав, що іноді треба їсти? Хоч раз на тиждень?

— Відчепись.

— Ти така виснажена, що страшно дивитись.

— Це тебе не стосується. Чого причепилась? Наче тобі не все одно. Чи ти гадаєш, я не розумію, що все це брехня?

Тобі щось треба від мене, тому ти розігруєш приязнь, але я знаю, що краще за все для тебе було б, якби я загинула в джунглях. Або вчора — від кулі.

— Невже? То чому ж я не вбила тебе, коли могла?

— Тому що ти зрозуміла: я хочу цього. А ти ніяк не могла зробити мені послуги. Та де там тобі! Від тебе самі неприємності.

— Ти просто божевільна! Забирайся з моєї ванної, бо я тебе зараз приб'ю!

— Нічого в тебе не вийде. Ти вже намагалася.

Вона б'є мене навідліг, я падаю і підбиваю їй ноги. Слизько, вона валиться просто на мене, ми сплітаємося клубком; зараз я осідлаю її і трохи зіпсую їй личко, а синці в неї сходять звичайним порядком. Її рука обхоплює мою шию