Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

Вони відповідали по черзі. Сестра Клара сказала, що діставала на складі ковдри для третьої палати, сестра Кристина готувала укол для хворої після операції і була в перев’язочній. Доктор Ковальський був у лазні. Тільки Вацлав Стоковський зізнався, що тієї миті, як пролунав постріл, він був у коридорі, біля ліжка хворого, якого привезли з села. Жоден з них не мав свідків. Вацлав доводив, що хворий прокинувся і, певне, пам’ятає, що бачив його біля себе саме тоді, як пролунав постріл. Це було кепське алібі.

Клоссові Вацлав здавався підозрілим з першої ж хвилини; так само, як і інші, він міг стояти на порозі операційної й вистрелити, але тільки він один був у коридорі і коли не вбив, то бачив людину, що вибігала з залу одразу ж після пострілу. Цей фельдшер, здавалося, не вмів мовчати.

— Я викликатиму вас по одному до кімнати чергового, — сказав Клосс, — а зараз робіть своє діло. Доктор Ковальський лишиться тут.

Вони мовчали. Ковальський закурив, потім підійшов до умивальника, заходився мити руки.

— У мене склалось враження, — мовив Клосс, — що вас ця смерть не здивувала.

— Вбивство стало досить буденним явищем. Коли ви повідомите жандармерію? — запитав Ковальський.

— Коли вона вийде з лікарні?

Лікар знизав плечима.

— Не знаю, мабуть, ще кілька днів.

Клосс пильно дивився на нього, йому ніяк не вдавалося розкусити цього чоловіка. Часом довіряв йому, а часом він здавався надто підозрілим.

— Ви, певно, зацікавлені в тому, щоб знайти вбивцю Вельмажа?

Лікар відповів не одразу.

— Треба забрати звідси тіло, — пробурмотів він. — А що стосується вбивці… Я не думав над цим, пане обер-лейтенант…

І він дозволив Клоссові перевідати Еву. Чи агент Роде, коли, звісно, це не Ковальський (він знає все!), помітив зацікавлення Клосса цією дівчиною? Ще він думає про присутність німецького офіцера і його поведінку? Застрелив Вельмажа, бо боявся викриття! А може, застрелив тому, що саме Клоссова присутність гарантувала йому безпеку? Коли б хотів, міг би, звичайно, втекти… Розпорядження Ковальського не виходити з лікарні було дуже незначною перешкодою. Клосс сам переконався в цьому, відвідавши прохідну. Старий чоловік, який сидів у тісному приміщенні при світлі гасової лампи, заявив одразу: він, зрозуміло, нікого не випустить, бо так наказав пан доктор, але мур, що оточує лікарню, не такий вже й високий, щоб його не можна було перескочити. При цьому дивився на Клосса з такою погордою і зненавистю, ніби той був справжнім німецьким офіцером…

То що він міг зробити? Пригрозити, що стрілятиме, коли хтось спробує втекти? Нісенітниця. Ситуація була надзвичайно складна, а з розмови з Евою він довідався, що існує ще одна, зовсім не передбачена перешкода, Дівчина лежала в ізоляторі, спершись спиною на високо покладену подушку. Рука її була на пов’язці. Коли Клосс зачинив за собою двері і схилився над нею, вона одразу спитала:

— Ти бачив того в коридорі?

— Він лежить у кінці, — відповів Клосс, — я не звернув на нього уваги та й не підходив до нього.

— То — він!

— Хто? — запитав Клосс.

— Він, — повторила Ева. — Той німець з автомобіля. Інженер Крук.

Коли їх притисли до землі, кваплячись, розповідала Ева, вони з Круком мали відступити до лісової сторожки. Але не встигли. З лісу вискочило двоє есесівців. Один з них жбурнув гранату. Граната вибухнула так близько, що дівчині здалося, ніби Крук вже мертвий. Потім Лис чергою з автомата поклав есесівців, а вона дісталася до лісу. Та виявилося, що Крук вижив. Його знайшов той селянин і привіз сюди.

— Що сталося з документами Крука? — запитав Клосс.

— Не знаю, — відповіла Ева. — Цей німець упізнав мене.

Клосс відчув, що дуже втомився. Якусь мить йому здавалося, що з цієї ситуації вже нема виходу. Все, геть усе в змові проти нього…

9

Фон Крук знову прийшов до тями. Побачив над собою лікаря — знав напевно, що це лікар, молодий чоловік, якого він уже пам’ятав, власне, здавалося йому, що пам’ятає. Говорив через силу, кожен рух спричиняв йому біль. Спробував підвестись і одразу ж безвладно упав на подушку.

— Мене звуть Йоганн Крук, — прошепотів він. — Повідомте німецькі власті…

Ковальський слухав уважно. Перевірив пульс хворого, потім поклав йому на лоб долоню.

— Повідомте німецькі власті, — повторив Крук. — Ви розумієте, що я кажу?

— Розумію, — відповів Ковальський. — Завтра повідомлю. — Він знав німецьку, але рідко користувався нею.

— Повідомити треба негайно, — вів далі Крук. — Якщо ви цього не зробите… Це обов’язок. Та дівчина… — додав він.

— Яка дівчина? — запитав Ковальський.

— Ви лікар, — шепотів Крук. — У цьому місті німці. Правда? Німці?

— Так, — відповів Ковальський.

Крук полегшено зітхнув.

— Її везли коридором. Була поранена…

Ковальський мовчав.

— Була поранена. — повторив Крук. — Я знаю. — Заплющив очі, але Ковальський знав, що він не спить. У коридорі панувала тиша. Потім у п’ятій палаті знову розкашлявся хворий, а з операційної долинули приглушені голоси. Ковальський підвівся й вийшов на подвір’я. Було темно й порожньо. Тільки в прохідній крізь нещільно зачинене вікно пробивалася вузька смужка світла. Ковальський став у брамі. Вулицею проходив патруль жандармерії. Він проходив тут щодня о цій порі. Ковальський оглянувся й побачив у дверях лікарні жіночий силует. Кристина? Клара? “Клара, — подумав він. — Кристина нижча”. Сестра якусь мить постояла на порозі: може, побачила його в брамі? Коли портьє вийшов у прохідну, її вже не було.

Ковальський не помилився. То була Клара. Вона повернулася в коридор, спинилася перед дверима портьєрні, де Клосс уже, напевне, почав допит, і по хвилі зайшла до операційної. Вельмажевого тіла там уже не було, винесли його у морг.

Край вікна стояв Вацлав. Він круто повернувся, коли зачиняла за собою двері.

— Це ти, — полегшено мовив Вацлав. І потім додав: — Він мене, напевно, зараз викличе.

Боявся. Клара співчутливо глянула на нього, підійшла ближче.

— Заспокойся, — сказала.

— Слухай, — шепотів Вацлав, — цей німець справді хоче вести слідство? Чому він робить це сам? Адже він не з гестапо і не з жандармерії?

— Гадаєш, їх цікавить смерть поляка? Вони можуть усіх нас розстріляти… Або кого-небудь звинуватити.

— Одначе він почав допит, — сказав Вацлав.

— Йому це втіха, — Клара сіла на маленькому табуреті й дивилася вгору на Вацлавове обличчя. — Ти був у коридорі, — пошепки мовила вона. — Знаєш, хто застрелив Стефана?

На якусь мить запало мовчання.

— Не знаю, — нарешті відповів він.

— Мені здавалося, що ти