Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

— Все в порядку, — озвався. — Майже скінчив.

Я поклав руки на відгвинчену кришку і підняв її.

В цей момент косий зиґзаґ блискавки освітив усипальницю. І на мить я побачив злякане, гротескне обличчя Мерієн Френч, що дивилося на мене з домовини. І тоді Одрі скрикнула.

Впустивши кришку труни, я озирнувся. Одрі відповзала назад на колінах, затуливши руками обличчя. Я глянув поверх неї на двері. Реґ відчайдушно хапався руками за горло. Поки я стояв отак, витріщившись на нього, нездатний порухатися, він зненацька зник у темряві, а вже за мить важкі двері склепу з глухим стукотом зачинилися. У тиші, що настала після чергового гуркоту грому, я почув, як ключ у замку повернувся.

Розділ восьмий

Мені знадобилась добра хвилина, щоб зрозуміти, в яку пастку ми потрапили. Тоді я кинувся до дверей і спробував їх відчинити. Але вони були такі важкі, що я просто забив об них плече. Оббіг з ліхтариком приміщення, але іншого виходу тут не було. Підлога була кам’яна — тож жодної надії підкопатися...

Я стояв, дивлячись на Одрі, і тепер моє обличчя при світлі ліхтарика видавалось, певно, смертельно блідим, бо Одрі гляділа на мене нажахано.

— Ти бачив? — задихаючись, сказала вона. — Він душить Реґа! Ти повинен щось зробити... просто мусиш допомогли йому!

Я притягнув її до себе.

— Заради Бога, Одрі, — сказав я, хапаючи її за руку, — не втрачай голови! Невже ти не розумієш, що ми нічого не можемо зробити? Ми поховані тут заживо!

Вона знерухоміла в моїх руках, однак не озвалася ні словом.

Я вичекав хвилину, а потім додав:

— Які ж ми були дурні, що пішли сюди, нікому не сказавши про це! Тепер ми справді попалися! І що, в біса, ми тепер робитимемо?

Намагаючись опанувати своїм голосом, Одрі промовила:

— Ми-то звідси вийдемо... а от Реґ... в нього на шиї була мотузка! — і вона схлипнула.

Тепер у мене не було навіть пістолета. За винятком тонкої викрутки, я нічим іншим не міг спробувати відчинити двері. Легенько відсунувши від себе Одрі, оглянув замок. І зрозумів, що це безнадійно. Їх не зрушив би й шматок динаміту.

Але що ще погіршувало справу — ліхтарик сідав. Я його вимкнув, і тепер ми стояли, прислухаючись, в цілковитій темряві, однак товсті стіни склепу не пропускали жодного звуку.

Затхле, важке повітря, темрява і сусідство із мертвими напружили мої нерви до краю.

— Мені вже не так страшно, — звідкілясь із пітьми долинув голос Одрі, — Сядьмо, Марку. Я впевнена, що хтось нас таки звідси визволить.

Я схопив її за руку, і ми разом опустилися на нижню сходинку. Мені не слід було показувати, що я налаштований зовсім не так оптимістично, як вона.

— Отож, це таки був Генч, — сказала Одрі, обпершись об мене. Тепер нам треба конче звідси вийти і змусити його заплатити за все.

— Не впевнений, що це зробив Генч. Чому б тут не міг бути ще й Тед? Знаєш, що я думаю? Генч з усім цим пов’язаний, однак не він убивця. Він — той, хто позбувається тіл, але в мене таке відчуття, що вбивця — не він.

Я обійняв Одрі за плечі.

— Але всі ці міркування не допоможуть нам вийти звідси.

— Не думай про це, — сказала Одрі.

Я відчув, як вона ледь помітно здригнулася.

— Ми не повинні про це думати, інакше збожеволіємо. Іноді мені сниться, що я похована заживо, а тобі?

— Ох, стули-но пельку! — доволі безцеремонно урвав її я. — Не слід про це говорити. От якби наш ліхтарик прослужив нам якомога довше!

Я знову увімкнув його. Слабке примарне світло було не надто великою розрадою.

— Зачекай-но хвильку, — сказав я, підводячись і йдучи до труни, котру нещодавно відчиняв. Знову підняв кришку, щоб пересвідчитися, що там справді лежала Мерієн Френч, а не привиділася мені. Вона там справді була.

Якби лише мені вдалося вибратися з цього склепу, я би так роздув цю справу!

Але тиша в гробниці була така всепоглинаюча, а повітря в ній — так мало, що врешті-решт стало важко дихати. За кілька годин, із відчаєм подумав я, ми просто тут задихнемося.

І знову повернувся до Одрі та увімкнув ліхтарика.

— Якщо ми звідси виберемося, — сказав я, знову пригортаючи її до себе, — ти вийдеш за мене заміж?

Вона схилила голову мені на плече.

— Гм-м-м, — задумливо промовила вона. — А ти справді цього хочеш?

— Так, й одружитися з тобою — більше, ніж з будь-ким іншим! — сказав я цілком щиро.

— Ото буде про що розповідати нашим дітям, еге ж? Це я про те, що ти освідчився мені в могилі!

Її голос тремтів, однак вона з усіх сил намагалася видаватися легковажною.

Я поцілував її.

— Ми неодмінно звідси виберемося, — запевнив її я, відчувши на обличчі легенький подув вітру. І знерухомів, а тоді поставив Одрі на ноги та повернувся лицем до дверей.

— Мовчи, — шепнув я їй. — Двері відчиняються!

Ми простояли отак упродовж кількох хвилин, потому, підштовхнувши Одрі під себе та прикриваючи її своїм тілом, я увімкнув ліхтарик.

Двері склепу повільно відчинялися, і в момент, коли я направив туди промінь світла, відчинилися повністю.

Я напружився, очікуючи побачити на порозі Емлера Генча, котрий прийшов, аби прикінчити нас, натомість там стояв Реґ, мружачись від світла.

— Я виходжу з гри, — сказав він здавленим голосом. — Друже, з мене вже цього досить!

Я підскочив до нього і вхопив його за комір.

— Реґу! — заволав я, однак Одрі, відштовхнувши мене, кинулась йому на шию і розцілувала.

Ми обидва витріщалися на нього впродовж кількох хвилин.

— Що сталося? — нарешті вимогливо спитав я, відтягуючи його від Одрі та добряче струсонувши.

— Навіщо ви все зіпсували? — гірко спитав Реґ. — Я саме насолоджувався поцілунком... Чи не може вона поцілувати мене ще раз?

— Не може, дурнику! — відповів я, радий знову його побачити. — Я думав, вас вже немає в живих...

Реґ поглянув через плече у темряву кладовища.

— І я так думав, — сказав він схвильовано. — Так би й сталося, якби в тих двох були клепки в голові!

— Двох?! — перепитав я. — То їх було двоє?!

— Так,